Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Повідомляю про те, що зі мною сталось. Усе інше в нормі, допомоги не потребую. Дивуюсь, як це вийшло. Прошу принести мені вранці посібник для вивчення мови сліпих. І хай виділять… когось, аби допомагав мені спілкуватися зі світом. А зараз буду відпочивати. Все! Кладу трубку. Спалахи не повторюються: зрозуміли.

Веселеньке судилося мені життя. Я бачу, я чую — але я глухіший за глухого, сліпіший за сліпого. Треба зосередитись і пригадати все (а пригадувати, власне, і немає чого) відоме мені, що може допомогти в розшифруванні “почутого” очима і “побаченого” вухами. Дожився, сто чортів! Я сиджу і тихо лаюсь, але, на жаль, арсенал мовних засобів моїх предків, який використовувався за поганого настрою в кепську погоду, не допомагає, і мої очі й вуха, як і раніше, сприймають зовнішні сигнали звично — електромагнітні коливання від 0,76 до 0,4 мікрона і звукові від ЗО до 20 000 герц. Низькі звуки я бачитиму в червоних кольорах, високі — в голубих. Голосне — буде яскравим, тихе — тьмяним. Кажани завдяки ультразвуковій локації ловлять на льоту комах. Мені було гірше: найкоротші звукові хвилі, які зможу відчути, мають довжину близько сантиметра — і мухи не “побачиш”. (Треба буде завести якийсь пискотливий “ліхтарик”… Проте дідька лисого я щось побачу. Можливо, хоч на стовпи не буду наштовхуватись).

А світло… Для мене це вже просто електромагнітні коливання… Яскраво — голосно, блідо — тихо. Червоне — низький тон, фіолетове — найвищий… А що за клацання я чую, “роздивляючись” нерухомі предмети? Це, мабуть, від того, що очі рухаються не плавно, а стрибками, затримуються на контрастних, виразних місцях, а потім перестрибують на інше. (Експеримент: зупиняю невидющий погляд… на чомусь. Звуки затихають до шелесту. Переводжу погляд — сплеск. Отже, все правильно).

Якщо світло стає яскравішим, джерело звуку наближається… І коли опинюсь під колесами, зрозумію, що то був автомобіль.

На одні прояви зовнішнього світу виробились одні реакції та органи, на другі-інші. Ця специфіка — мов наша згода вважати життя саме таким, яким ми його відчуваємо. І от з’явився хтось із особливою точкою зору. Це — я. І що ж буде?

Чекай, це навіть цікаво (треба ж себе якось утішити): тридцять два роки ти бачив і чув, як і всі, а віднині сприйматимеш світ по-новому. А розуміння довколишнього не в очах же і не у вухах, а в аналізаторних ділянках мозку. І навіть ще глибше. У древньоіндійській філософії є твердження: “Ти не можеш побачити своє видіння зсередини, ти не можеш чути почуте зсередини”.

А ось я повинен цього навчитися.

Якесь незвичне шарудіння наростає ліворуч від вікна. Світанок? Вимикаю лампу, після недолугих рухів прочиняю вікно, вдихаю холодне, аж ніби терпке повітря. Вересень. Пора золотої осені. Прощального свята пора. Цікаво, як я відчую схід сонця? Ось воно… Так, це сонце… Далекий, низький звук… Ніби зойки струн контрабаса. Сонце сходить. А чи не небесна блакить озивається переливами скрипок? Там сьогодні білі легкі хмарини? А цей бентежний звук, якщо провести “поглядом” праворуч, чи не правий берег Волги — сосни з мідяними стовбурами, жовті берези й осики? Цей берег першим освітлюється сонцем. А це переможне, оглушливе гоготіння?..

Я відчуваю, як усе в мені терпне, а тіло починає тремтіти, мов у лихоманці.

— А зараз “д”.

Три штирки доторкнулося до пучки вказівного пальця: Два згори, один внизу праворуч.

— Натискайте багато разів, хай вібрують. Тепер “є”.

Два штирки по діагоналі.

— “Ж”.

Два штирки знизу, один праворуч угорі.

…Опановую азбуку сліпих — за системою Луї Брайля, хлопчика, що осліпнув у три роки, музиканта і педагога. Рука на підставці, пальці в заглибинах: знизу електромагніти виштовхують комбінації штирків, від одного до шести — букви, цифри, розділові знаки і навіть математичні та нотні знаки. І, до речі, набагато все простіше за звичну грамоту. Спасибі, месьє Брайль, спасибі, колего!

— Тепер наберіть коротеньку фразу… Скажімо, “мама Милу милом мила”. Не поспішаючи… Ще раз… Ще! Хай повібрує… І скажіть уголос цю фразу. (Гойдливі зеленаві спалахи з проміжками темряви). Ще раз. Трохи чіткіше. Ви знаєте, що у вас голос зеленого кольору? Надрукуйте, будь ласка, цю фразу. Спасибі.

Відчуваю аркуш цупкого паперу в лівій руці. Тримаю на звичній відстані, дивлюся на нього невидющими очима. Ага, ось той надрукований рядок. Рівномірне сичання стає уривчастим. Оце воно — “мама Милу милом мила”? Ну й ну! Спокій! Головне — зберігати спокій! Освоїмо! Ковінька йому в диференціал! Головне— аби виробилась взаємно-однозначна відповідність.

— Наберіть, будь ласка, своє ім’я, вимовте його голосно і надрукуйте…

По той бік прірви, що пролягла поміж мною і світом, за телетайпом сидить Юля, Юлія Василівна, шефова асистентка. Яка вона? Відверто кажучи, я її погано пам’ятаю. І не тому, що ми мало спілкувалися, ні, просто не звертав на неї уваги: вона була непримітна, завжди трималась у тіні, безвідмовна в роботі, нічого яскравого у зовнішності. Здається, у неї жовтувате волосся з коротким чубком на високому чолі, гостре підборіддя, передчасні зморшки (їй і тридцяти немає), які вона й не намагається приховувати. А ще в неї гарні іронічні губи, вони часто складалися в скептичній посмішці. Очі… сірі? Не пам’ятаю. Голос… тихий і чистий, без тих обертонів, що западають хвилюванням у чоловічу душу… Струнка, гарно скроєна, мініатюрна…

Тепер вона тут у формі м’яких, плавних звуків. У неї голос зеленого кольору. Ледь відчутний запах парфумів. Доки не відчув під пальцями її ім’я, не був певен, що це вона, знав лише, що не Патрік і не Гераклович.

— Знаєте, Юлю, вам треба негайно закохатися в мене. Тоді я почую блиск ваших очей, рум’янець… мабуть, дзюркотінням струмка? Чи муркотанням? Га?

Ніякої відповіді по телетайпу. Тільки якесь сичання. Вона, мабуть, засоромилась. Вона ж стара панна. Чи розгнівалась на мене? Мені й самому стало ніяково.

“…Консультувалися з багатьма біологами, нейрофізіологами. Випадок унікальний, ніхто не наважується пояснити однозначно, що саме з тобою сталося…”

“Це ми взнаємо після розтину… кхе-гм!”

“Облиште, Борисе, як вам не соромно!”

— Пусте, Патріку Яновичу, хай… йому можна…

Порухи уст утворюють звуки: у того, що сидить ліворуч, чіткіші, у того, що праворуч, розмазані. Голоси— ліворуч жовто-зелений, праворуч оранжевий. Але все це — акомпанемент, супровід. Слова я сприймаю кінчиками пальців. Уже досить вільно, обома руками, від двох апаратів для сліпого читання. А від них слова вже струмують без телетайпа: поставили приставку, яка перетворює мову на дискретні сигнали-імпульси для штиркових електромагнітів. Добре їм!

З