Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Даруйте, Патріку Яновичу, зачекайте трохи щодо практичної користі від мене. (Обурило мене ставлення, наче до інваліда, якого треба десь прилаштувати). Давайте спершу обмізкуємо саму цю розпрекрасну ідею інверторів… Скажімо, створили ми прилад, який перетворює звуки в світлові спалахи… Спалахами тут не обійдетесь, самі повинні розуміти… З вашим інвертором я нічого до ладу не побачу й не почую — нісенітниця буде, десяток років удосконалюватимете моделі… Та й, скажу відверто, навіть якби була можливість відновити звичний зір і слух, я завагався б нині… А ще мучити себе вашим інвертуванням…

“Ну, Максиме!” — Вони обидва були шоковані.

— З вашими бажаннями прилаштувати мене на якусь інвалідську посаду може бути проґавлена єдина, унікальна можливість вивчити цей світ з іншого боку, пізнати його глибше…

“Го-го-го! Він хоче, щоб ми всі стали переплутаними”.

Патрік Янович не сміявся, але я відчув, що він теж не зрозумів моєї думки, навіть сумнівається, чи тільки очі з вухами в мене переплутались.

Так ми ні про що й не домовились. Патрік нарешті ягадав про експеримент, на якому він повинен бути присутнім, і пішов. Талановитий обмежений чоловік… І Борюня пішов слідом. “Прилад, дорогий мій, я все-таки залишу… кхе-гм!”

Я нічого не відповів. Навіщо слова. Як я сам вирішу, так і буде. І я вже знав, як воно буде. Треба тільки добре виспатись.

Уві сні я роздивлявся себе в дзеркалі, дзижчав електробритвою, бачив свої жилаві руки, бачив Камілу, потім Вітьку Стрижа — приятеля із студентських років, бачив листя на асфальті — вогненне кленове, бачив газетний кіоск, що неподалік від Інституту, і стару кіоскершу в окулярах, бачив людну вулицю і чув, як повискують автомобільні гальма…

Коли я прокинувся, подушка була мокра. Я спав і плакав. Людина уві сні слабне.

За вікном тихо — вже темно. Інститут безлюдний. Для “освітлення” кімнати поставив на програвач платівку… Сприймав уже не лише обриси предметів (зачекайте, Патріку Яновичу, я вам не тільки сірники хрестиком складу!), сприймав конкретний рух чюрльонісівських образів — море, шторм, скелястий берег, гарматні удари хвиль, фейєрверк бризок… Дев’ята симфонія Бетховена, її початок… Безсумнівно, це вона…

— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-да-дам!

Збирався недовго: надувний жилет, перука, портфель з усім необхідним, пластиковий мішок (ледь не забув), шнур… Тепер записка: “Патріку Яновичу, Борисе, Юліє, всі! Дуже прошу не розшукувати мене і не здіймати галасу. Якщо буде щось потрібно — прийду сам. До зустрічі. Обіймаю!”

Ліфтом вниз у блакитній тиші. Вестибюль. Праворуч вахтер дрімає в шкіряному кріслі, прикрившись газетою…

Ось я й на волі. Для всіх ніч, а мені видно: вітер шастає серед голого віття, поміж дротів, над опалим листям. Праворуч — Волга. Я йду вздовж набережної до свого березово-кленового гаю. Ліхтарі шумлять до мене. Перехожі помітні спершу знизу, від квапливого човгання ніг.

Закінчились ліхтарі й асфальт. Мої ноги прокладають світлову доріжку серед листя, освітлюють стовбури дерев. А якщо зупинитися, підвести погляд — зорі співають голосами скрипок. Там, де голоси звучніші, численніші, — Чумацький Шлях.

Вийшов до джерела… Напився… Глинистий берег… Роздягаюся, всі речі впаковую в пластиковий мішок, зав’язую одним кінцем шнура, на іншому роблю петлю, через плече — ну?!

Ох, і холодна вода у жовтні, обпалює шкіру! Не біда, психонавте, і не таке бачили! Пливу. На цьому березі мене швидко знайдуть. Кілометрів за тридцять звідси — пристань, до ранку дійду до неї тим берегом. А потім-теплохід чи просто баржа — і вниз по матінці, Волзі.

Почну із чогось найпростішого: кругле котити, пласке волочити. Мабуть, спершу матиму досить кумедний вигляд. “Гей, ти часом не родич Максимові Колотиліну, ну, відомому психонавтові? Схожий…” — “А я і є він самий!” — “Го-го-го!” Найпевнішнй спосіб заховатися… І повернуся в Інститут “нормальним” для спілкування, не гіршим за інших, а може, й кращим. Можливо, з цього випадку почнеться новий розділ в історії людського пізнання. І в цьому розділі, можливо, звичні “зір-смак-слух-дотик-нюх” будуть лише частиною чогось більшого, значимішого. Ще, може, й ті, з Тризір’я Альфа-Центавра та від зірки Барнарда, прилетять до нас переймати досвід.

Світлий вітер гуляє понад водою, над яскравими берегами. Хвилі освітлюють мої руки. Пливу. Співають зорі. Тече Волга. Земля летить у космічному просторі. Гей, психонавте, жвавіше! Так і змерзнути можна.

— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-та-дам! Ми ще поборемось!

Фараон плакав, і йому здавалося, що на нього співчутливо дивляться всі тисячоліття зі знаменитих єгипетських пірамід.

Відколи себе пам’ятав, плакав уперше.

В його по-старечому вже осклілі очі заглянуло високе небо і не побачило там нічого, крім осиротілості.

Він почувався як кожен, хто все своє життя ішов пліч-о-пліч зі славою, сприймав її як звичне й невіддільне від себе, ніби своє ім’я, і раптом якогось дня слава нагло відвернулась од нього, він сам собі став осоружний, лишився з виснаженою душею, як буває з тими, хто, сам того не помітивши, пережив свою славу. Порожня і німа душа його ставала безживною пустелею, і здавалося, вже ніколи не проросте в ній навіть кволий пагінець радості.

Досі Фараон був переконаним і послідовним оптимістом. Він навіть і гадки не мав, що його підстерігає отака безрадісна старість на давно зів’ялих лаврах. Так можна дожити й до того, що в усіх викликатимеш почуття жалю — нижче за це впасти вже нікуди.

…А все починалося того бляклого ранку, коли Фараон, ясна річ, нічого не підозрюючи, вийшов на зв’язок з координаційним центром, щоб, як було заведено, одержати цінні вказівки. Та цього разу незмінний ось уже стільки років церемоніал спілкування з центром таїв у собі непередбачене. Ніяких вказівок він не почув, зате від нього категорично зажадали якнайшвидше з’явитися в центр, де приголомшеного Фараона повідомили про оту новину: його призначено комендантом старої, всіма давно покинутої бази, що розташована невідомо де й невідомо кому потрібна, бо давно вже втратила будь-яке значення.

“Яким там комендантом, — з відчаєм подумав Фараон, — сторожем!”

І це він, жива легенда століття, стане ходячим анахронізмом?! Ну й вимудрували ж йому заняття!

— У мене показник інтелекту — тисяча з тисячі! Я зробив сто сорок чотири міжпланетних рейси, їх усі вивчають в історії космічної навігації, — ці дві фрази Фараон повторював у кожній інстанції, куди приходив, шукаючи справедливості. Та справедливість, бува, не тільки запізнюється, а й, мов вередлива жінка, вибирає, до кого їй приходити, а до кого ні.

В одній приймальні незворушна, як логарифмічна