Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

вийшла невзабарі неприятна, У тому містечку откормочний пункт хороший, ну, і з області заказали, щоб на празники підкинули кілька туш гарненьких свинячих, баранячих. По закону, натурально, по себестоїмості. Їм і підкинули автокатафалком. На цьому й погоріли! Скільки потім не пояснювали, не доказували, що й одного мерця ще не возили автокатафалком, що похоронного на ньому — тіко чорна смуга попід вікнами, а так воопче машина весела, — нічого не помогло.

— А куди ж вас після облфо висунули?

— Ох, ти ж, Семйон, Семйон! Тобі тільки б теревені розводити, а до роботи не дуже гарячий. Заготовляй краще планктон на вечерю.

— Та ще встигну, його он скільки! Заготовиш, а він, гляди, скисне. Ми свіженького…

— Тоді сідай за правила судновождєнія.

— Та я ж їх уже геть чисто визубрив.

— Так уже й визубрив… Ану, бери свисток! Так… Ану, подать мені сигнал “чєловєк за бортом”!

Купчик тричі протяжно засюрчав у міліцейський сюрчик.

— Правильно. Ану — “я вас поняв”…

Купчик видав дві коротких і одну довгу трелі.

— Правильно. Молодець, юнга. “Сигнал попередження”!

Купчик коротко свиснув чотири рази. Панько Федорович зачудовано звів докупи вигорілі брови:

— З тебе, Семйон, неабиякий моряцюга вийшов би. І чого тебе кинула судьба на заготовки?

— Ах, товаришу капітан, — сумно усміхнувся Купчик. — Судьба сліпа. Думаєте, вона не помилилася, коли кинула вас на керівну роботу? З вас такий би капітан, такий морський вовк вийшов би, що куди там…

— Но-но, Семйон, я й на суші накомандувався і, думаю, ще покомандую. — Він, крекчучи, заліз в будку, виліз звідти з портфелем. Витяг замусолений загальний зошит, в якому робив акуратні записи ще на курсах судноводіїв-любителів. — Бери. Повтори ще раз.

- І що у вас за звичка, товаришу капітан, — скривився Купчик, — ніколи мене без діла не залишите. Я вже ж і спросоння можу відповідати.

— Не канюч, юнга! Звичка у мене правильна. Ще в армії, як був старшиною, привчили: не лишай солдата, не лишай подчиньонного без діла. Залишиш — у нього всякі мислі неуставні можуть появитися. К примєру, про самоволку, про женщин.

— О господи! — застогнав юнга. — Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка… У воду пірну, чи що?

— Не балакай лишнього, — обірвав його Галасун. — Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.

Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном “Моряк”, засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:

— Семйон! Семйон! Ти тільки глянь… Та кинь ти ці “Правила”, швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.

“Звірюка” справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.

Ура! Ура! Ура!

Гібралтар!!!

Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову — вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.

Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.

Мотор Л-6, цей “звірюка”, цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки — ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку — це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках — це вже занадто. Занадто багато води…

Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал — людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася назад до тебе. Чи ти, стихіє, гадаєш, що ці двоє осквернили, тебе? Але ж скільки вивалюють у тебе з громохких тисячолюдний лайнерів усякого непотребу, а ти тільки покірно лащишся до тих велетів. І знайшла ж на кому відігратися! І не сором тобі, стихіє?

Е-е-ех… Не було справедливості на білому світі і нема. А Кацо? Де ж ти, вірний супутнику і товаришу? А-а-а… Не питаймо. Бо йому в ці хвилини теж не з медом. У нього ж, на відміну від нас, дихання — процес усвідомлений. Він і спить, заплющивши тільки одне око, бо другим стежить за хвилею, щоб не набрати в легенді води, не закашлятися. Тепер бідний дельфін, як не витріщав очі, ледве встигав відпирхуватися та відкашлюватися.

Коли за дві години ураган ущух так само несподівано, як і зірвався з цепу, капітан і юнга довго не могли прийти до тями. Вони тільки схлипували та спльовували солону воду.

— Де ж це ми, Семене Михайловичу? — перший обізвався Панько Федорович.

Семен Михайлович гикнув — його страшенно нудило. Ще полив собі мокрі коліна жовто-зеленою рідиною, повів зачумленими очима навколо.

— Хто ж його знає, товаришу капітан. Десь позад нас має