Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

Семен Михайлович пригадав напутні слова колишнього господаря човна і не зовсім упевнено мовив:

— Якщо він у діда на керосині тягнув… Дід же казав, що, певно, і на звичайній воді потягне. Може, заправимо? Вода тут все-таки не дніпровська, солі всілякі має і цей… як його… планктон.

Панько Федорович скептично гмикнув. Він все-таки кінчав замолоду курси трактористів і дещо розумівся на двигунах. Та найнадійніший, найдивовижніший у світі Л-6 похитнув і без того хиткі уявлення Панька Федоровича про невикористані резерви двигунів внутрішнього згоряння. Ще в Егейському морі Галасун мав змогу пересвідчитися: ті резерви — воістину невичерпні.

Тут я знову мушу зробити невеличкий відступ від сюжетної лінії, повернутися назад. Справа ось у чім. Ще в Егейському морі у наших аргонавтів кінчилася прісна вода. Пити забортну вони не наважувалися, приставати до берега боялися — хтозна, як зустріне місцеве населення, головне ж — місцеві власті. Та й мови ніякої іноземної не знали. Три дні їх мучила пекельна спрага. Надвечір третього дня Панько Федорович, який взагалі, як уже помітив читач, відзначається творчою вигадкою і всепереможним потягом до всього нового і прогресивного, надумав скуштувати воду, що безперервною цівкою б’є з вихлопної труби. Він перехилився з корми і набрав у кварту окропу з вихлопної труби. Остудив трохи, сьорбнув. Чистісінька тобі прісна вода! Шкода тільки, надто гаряча. Але й тут Галасун не сплохував. Він запропонував заварювати на тому окропі чайок. Так і робили надалі. Отже, проблема питної води була розв’язана, і звідси треба зробити висновок, що Л-6 може діяти одночасно і як опріснювальна установка. Очевидно, охолоджуючи циліндри, морська вода втрачає солі. Куди вони зникають — чи випаровуються, чи опадають в картер, — невідомо, але факт лишається фактом: кудись та сіль дівається. Тим-то пропозиція Купчика заправити бачок водою врешті-решт припала Паньку Федоровичу до душі.

— Ат! Щось та треба пробувати! — махнув він рукою. — Я завсігди за нове і прогресивне. Бельзин все одно-ось-ось кінчиться. Тіко я ось що думаю, Семйой. Чиста вода, хоч вона і з планктоном, та, натурально, не піде. Треба хоч чимось її здобрити. Раціо? Раціо! От, к прімєру, автол у нас є?

— Ще є літрів зо два.

Семен Михайлович набрав у каністру води, поставив її, крекчучи, на борт і трохи відлив. Потім заправив у каністру півлітри автолу і гарненько потермосив посудину, щоб воно все там добре перемішалося. Панько Федорович застромив у бачок спінінгове вудлище і, вийнявши його, встановив: бензину майже не було, мотор все одно ось-ось замовкне.

— Заливай! — скомандував і дав повний газ.

Семен Михайлович встромив у горлянку бачка лійку з густою мідною сіткою — щоб щось стороннє не попало — і вода забулькала в порожньому череві бачка. Мотор нічим не виказував свого невдоволення. Коли ж бачок наповнився, до “звірюки” дійшло, що його дурять, дурять до того ж безбожно. Моторяка чхнув сердито раз, вдруге, навіть зупинився був на хвильку, ніби прислухаючись, що то таке бурчить у нього в карбюраторі. Але він, видно, до того був розігрітий, що просто ліньки було спинятися, просто до того розкочегарився, що нудно було б йому мовчати. І мотор, найнадійніший у світі мотор Л-6, після глибокодумної цезури, почав далі вибивати, вистукувати свої бадьорі ямби і анапести.

Довго ще прислухалися до нього аргонавти, не довіряючи власним вухам, поки Панько Федорович не усміхнувся широко і не плеснув дружньо моторяку по станині.

— От за що я люблю стару отєчественну техніку, так це за надійність. Вигляду вона не має ніякого. А в роботі-хоч куди! Ти її не доглядаєш, ти її, натурально, гробиш, а вона хоч би що! Торохкотить і торохкотить. Раціо? Раціо! Ти тіко, Семйон, нікому-нікому! Повернемось додому — запатентуємо ізобрєтєніє.

Купчик вивчав лійку. Його увагу привернула сірувата драглиста речовина, що осіла на густому мідному ситечку.

— Що б воно таке могло бути, товаришу капітан?

Галасун і собі запустив вказівного пальця у лійку, понюхав його. Пахло морем, бензином і ледь-ледь автолом.

Панько Федорович вивалив на долоню драглі, ухопив потрісканими губами півжмені, пожував і, заплющивши очі, проковтнув. Гикнув, повідомив:

— Оце ж той планктон, натурально, і є. Якщо присолити і здобрити олійкою, то чого ж… можна спользувать як підножний корм. Натягни, Семйон, на підсаку марлю — бинти зший — і виловлюй цей холодець, у відро скидай.

Семен Михайлович скривився, як середа на п’ятницю, здвигнув плечима:

— Багато чого мені доводилося заготовляти. Лом цвітних металів, свинячі і коров’ячі шкури, картоплю, огірки, капусту, моркву, металобрухт… А тепер, виходить, ще й планктон.

— Да, брат, це тобі не капусточка, не огірочки та помідорчики — тут не розживешся…

— А ви думаєте, на помідорах та на огірочках розживешся?

— Не балакай лишнього! Знаю я вашого брата — заготівника! Ціни ж сезонні. Сьогодні — одна, завтра — інша, нижча. Тобі здають ніби по нижчій, а ти платиш по вищій, продаєш по нижчій, а різницю — пополам… Раціо? Раціо!

— А звідки ви знаєте, товаришу капітан?

— Я все знаю, Семйон, бо я всю жизнь на керівній роботі. Я коли в облфо служив, і не такі вєщі бачив. Да-а… Багато ще несознатільного аліменту у нас. К прімєру… Тіко ж ти нікому-нікому! Приходить з району анонімка — сигнал: в районному харчкомбінаті декотрі товариші Деруть, себто пользуюця государственними ценностями, Виїжджаю лічно, поселяюсь в готелі, з’являюсь до директора комбінату вранці. А він: “Як же це ви, шановний обласний товаришу, прямо до мене не з’явилися? Ай-я-яй, хіба вам місце у нашому готелі? Ми ж для вас спеціально… ” Ну, гаразд, кажу, увечері побачимо, а тепер мені б невеличку ревізійку на вашому харчкомбінаті… Аякже, будь ласка, каже. Відвіз лічно на машині. Копаюся, риюся в бомагах — все в ажурі, по закону. Бо не тільки я знаю,