Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
Перший зголосився на слово люб’язно запрошений на засідання доктор Синапс. Він коротко переказав факти, навів статистичні дані, наскільки зросло споживання космопігулок серед ельдорадців старших поколінь, і дав стисле резюме:
— Ми досягли практичного безсмертя. У кожного з нас у запасі вічність, безмір часу. Але безмежність часу вимагає безмежності простору, а саме простір ми й втратили. Дбаючи про маскування, ми практично припинили космічні дослідження, полишили спроби зв’язатися з планетами, на яких оселилися наші співвітчизники. Безсмертя втратило свій сенс. Вічність, безмір часу починають обтяжувати нас, бо не маємо інтригуючої мети. Тому й почастішали випадки підстьобування часу з допомогою космопігулок. Ми пускаємо на вітер те, чого так добивалися, на що потратили стільки зусиль! Час не дає нам справжньої насолоди. Не дає! І рішення космонавта Тау, якщо тверезо зважити все, цілком нормальне, логічне. Безконечне самовдосконалення в замкненій, Ізольованій системі неможливе. А ми з’єднали кінці спіралі розвитку. Вийшло замкнене коло на зразок нашої спіральки. Виходу в невідоме нема. Чи може безконечно розвиватися складна система у замкненій спіралі? Ні! Замкненість позбавляє можливості активної і доцільної саморегуляції. Сподіваюся, всі читали мій останній роман “Межі нема”, де я розвиваю зокрема й ці ідеї, і тому не буду повторюватися… Відтак, якщо й надалі становище не зміниться, ми так чи так змушені будемо повертатися до пройденого, застосовувати засоби примусу, а може, й насилля. Ми змушені будемо поновити державні інституції — регламентувати, забороняти, карати. Така необхідність вже й тепер виразно вимальовується.
— Крім того, привертаю вашу увагу до одного досить важливого психологічного фактору. У багатьох з нас зростає почуття невдоволеності, невлаштованості, хоча, здавалося б, ні матеріально, ні духовно ми вже нічого не потребуємо. Людина, як би вона не була забезпечена, яких би інтелектуальних висот не сягнула, не перебуватиме все ж у стані гармонії, якщо знає: поруч існуть цивілізації, де ще ллється кров, де люди зазнають голоду, примусу, насильства! Це стало особливо ясно після того, як ми почали — з метою збагачення інформації — користуватися потойбічними телесупутниками. Либонь, цілковита, завершена гармонія взагалі недосяжна, просто несумісна з нормальною цивілізацією, що безупинно розвивається,
— Отже, модель щастя, на монтаж якої ми витратили стільки часу і зусиль, виявилася істотно неповною. Вона далі не може служити нам надійним орієнтиром. Останнім часом я сумніваюся, чи можлива взагалі повна модель щастя. Адже вона має врахувати всі — геть усі — зв’язки ельдорадців: від найінтимніших до всекосмічних. Вона має передбачити все, що відчуває і знає ельдорадець, і навіть те, чого він не відчуває і не знає, але відчуває і знає суспільство в цілому… У всякому разі, наша модель виявилася надто обмеженою і, не побоюся сказати, примітивною. Напевно, я не вдався б до таких категоричних дефініцій, якби ініціатором монтажу моделі був хтось із присутніх, а не я. Тепер цілком відповідально заявляю: я виявив тоді наївність, якщо не легковажність. Не можна, принципово неможливо раз і назавжди пенати якісь доконечні закони розвитку суспільства, якісь правила щастя кожного громадянина. Можна пізнавати лише загальні, до того ж не закам’янілі закономірності і керуватися ними. А взагалі кажучи, і життя суспільства в цілому, і життя кожного з нас — це гра. Захоплююча гра з безліччю несподіваних поворотів. Я хотів усе звести до стрункої системи завчених ходів — і припустився прикрої помилки. Ми захистили Ельдорадо від несподіванок надійним щитом — і теж помилилися! Я не закликаю, проте, до анархії. Аж ніяк! Треба вести гру благородно, чесно, керуватися доцільними, гуманними міркуваннями. Але захоплено вести гру, а не вкладати життя в жорсткі догматичні правила.
— Де ж вихід? Або покинути Ельдорадо, цей золотий уламок Атлантиди, покинути планету Земля, якщо ми сумніваємося в можливості легалізації, або ризикувати. Легалізуватися, вимкнути назавжди систему маскування.
Геродотіус запросив до круглого столу наукового керівника Біоцентру, чорнявого молодика, який, очевидно, жив у другому, а може, й у третьому періоді. Він сів у крісло доповідача, яке щойно звільнив Синапс, і трохи помовчав, збираючись з думками.
— Парадокс… Парадокс? — замислено мовив молодик. — Я дедалі більше переконуюся, шановні добродії, що ніякого парадоксу тут нема. Доктор Ген мав певні підстави припинити експеримент. Звісно, дуже прикро, що не можемо повернути Ізоль-Гола до нормального життя. Що ж, треба пошукати інших шляхів. А видумка з біотекою, очевидно, безглузда. Справді, навіщо кожному з нас матриця безсмертя? Нещасні випадки? Але ж служба безпеки працює настільки бездоганно, що… Катастрофа у 2908 році в районі Сибіру була останньою. Мушу згодитися з доктором Синапсом — за даних обставин нас починає обтяжувати безсмертя. Я сам споживаю пігулки часу, хоча розумію, наскільки це негідно, чи як тут висловитися… Час, шановні добродії, тягнеться неймовірно довго. Ми ніби на космічному кораблі, відірвані від планети, взагалі від планет, і разом з тим нікуди не летимо. Тим-то й захищаємося пігулками, до яких змушені були вдаватися колись наші космонавти. Вони хотіли скоріше побачити своїх. А ми — кого?..
— Коротко про інші роботи. Вони тривають. Але, мушу визнати, мене тривожить безконечне вдосконалення досконалого, того досконалого, що цілком забезпечує наші потреби. Шляхом селекції, добору, радіо- і хімічної мутації ми вивели сорти рослин, породи тварин, які разом з продуктами океану повністю забезпечують наші потреби в харчуванні, і щодо кількості, і щодо якості. Лише деякі психологічні фактори не дозволяють нам синтезувати основні харчові продукти безпосередньо з повітря. Адже структуру майже всіх ферментів
