Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

Усмішка на морді дельфіна як здиміла. Він спохмурнів, скривився — серця аргонавтів забилися ще дужче, вони по-змовницькому і без урочистості підморгнули один одному. Кацо тим часом жалібно запищав своїм тонким качиним голосом, намагаючись промовляти якнайроздільніше:

— Починається… Думав — хоч — тут — врятуюся — а - ви-теж — виявляється — такі — ж- нудотники! В — Карадагу — хоч — сяку — таку — рибку — давали — а - тут — пливи — не — сходь — з - курсу — сам — харчуйся. І — знову — ті — самі — анкети — придуркуваті — запитання… Та — чи — знаєте — ви — що — мені — щодня — потрібно — з’їдати — 15–20 — фунтів — риби… — Коли — ж - я — виловлю — її — якщо — буду — ще — й - анкети — заповнювати?

— Порядок є порядок! Кадри треба зучать! З кадрами треба працювати! — Панько Федорович твердо стояв на своєму.

Кацо мусив відповідати.

Анкета, як і передбачали аргонавти, виявилася дуже і дуже підозріла. З самого початку пішли косяком темні плями. Ні прізвища, ні по батькові Кацо не мав. Національність невідома. Року народження не пам’ятає, каже, ніби у них не ведеться ніякого літочислення. Одне слово, анкета густо рясніла знаками запитання. Перехресний допит затягнувся. Бідний Кацо геть знесилився. Він раз по раз опускався з головою у воду, хрипів своїм дихалом і канючив, щоб відпустили перепочити.

Уже підоспів час обідати. І в Галасуна, і в Купчика бурчало в животах. І Кацо скаржився на голод. Та Галасун наполягав — заповнимо спочатку автобіографію! Але й Кацо виявив упертість. Він заявив, що вельми рознервувався і розкаже автобіографію лише після того, як йому дадуть що-небудь від нервів. “Хоче виграти час!” — одностайно поклали аргонавти, але нішли на поступки, виділили зі своєї дорожної аптеки два десятки крапель валер’янки. Кацо з задоволенням проковтнув ліки, запив водою з Егейського моря, відсапався, помітно заспокоївся і почав…

Автобіографія Кацо завела б у безвихідь найдосвідченішого слідчого, тим паче завкадрами. Кацо говорив так швидко і так багато, що Галасун, — курсів стенографісток не кінчав, чого не було, того не було, — майже нічого не встиг записати. Тим-то я можу тут лише стисло переказати розповідь дельфіна своїми словами разом з тими принагідними зауваженнями, що виникали в аргонавтів-слідчих під час розмови. А почав Кацо здалеку:

— Нас, дельфінів, існує понад 50 видів. Між іншим, ми — не риби. Ми — ссавці і так само, як і ви, дихаємо повітрям. За якихось півсекунди я можу вхопити до 9 літрів повітря. Температура тіла у мене приблизно така ж, як і у вас. Взагалі, я не здивувався, коли ви там, на Чорноморському узбережжі, прийняли мене в тумані за кита. Ми, формально кажучи, справді належимо до підряду зубатих китів. Але ми — дрібні кити, або ж зубаті кити, на відміну від вусатих, які значно більші за нас, але беззубі. До того ж особисто я чималенький, бо я дельфін-пляшконіс, а не якась там примітивна дрібнота з Амазонки чи Гангу… Недосвідчені людці, отакі, як ви, частенько плутають нас з акулами. Але ж в акул плавці ростуть у верти кальніи площині, а мої, як бачите, у горизонтальній. Між іншим, наші далекі предки, як і ваші, вийшли з моря і жили на суходолі. Це сталося приблиз но 50 мільйонів років тому. (Ач який крутій! Свого року народження не пам’ятає, а 50 мільонів років затямив! Не замакітриш нам голови, голубе, ми не вчорашнії) Потім наші предки повернулися у воду. Зрозуміли: у воді в майбутньому буде вільніше і безпечніше, аніж на землі… (Ач, які нісенітниці верзе! Виходить, дельфінячі предки були далекоглядніші, ніж наші. Не зіб’єш з пантелику. Ми про Дарвіна теж дещо чули!) При цьому нашим предкам довелося пройти повторну адаптацію, наново пристосуватися до умов життя у воді. Тіло наше видовжилося, набуло обтічних форм. Ніс перетворився на дихало — на оцю ніздрю з внутрішнім і зовнішнім клапанами, у яку ви, шановний Панько Федоровичу, були запустили свою кінцівку, і я мало було не задихнувся, бо якраз вийшов запас свіжого повітря… Ноги у наших предків, цілком природно, зникли, навіщо у воді ноги? Замість них виросли плавці. У нас, і в мене зокрема, досі зберігаються в плавцях кісточки пальців. Рудиментарні залишки. Не вірите — помацайте. (Галасун і Купчик помацали плавці, якими Кацо притримувався за очерет, і переконалися: не бреше, справді, у кожному плавці можна намацати п’ять кісточок… Тьху, та й годі! Ну, ну, п’ять кісточок — ще не факт. Послухаємо далі). Сам я родом з Флорідського узбережжя. Там нас водиться сила-силенна. Мене виловили капроновим неводом і, - на жодній військовій базі, присягаюсь усіма своїми десятьма рудиментарними кісточками, не був, — поклали в спеціальний контейнер, відвезли в Севастополь, в Інститут південних морів. Звідти мене забрав кандидат біологічних наук Москальчук в Карадагську філію інституту. Тупішого тупарика, ніж Москальчук, в житті своєму, присягаюсь усіма своїми мозговими звивинами, яких у мене більше, ніж у вас обох, разом узятих, — а це наукою точно доведено, — не зустрічав. Він без кінця ставив мені ідіотські запитання, примушував натискувати якісь кнопки, важелі, влаштовував дитячі ігри — підскоч, перевернися, усміхнися, злови м’ячик. Все це я мусив робити, хоч не мав з того жодного інтелектуального задоволення. Але ж не будеш слухатись — не дадуть їжі. Крім того, я люблю людей, навіть таких малорозвинених, як Москальчук. Між іншим, думки його рухаються повільніше за черепаху. Це там, в акваріумі, я змушений був навчитися розмовляти отак повільно. Я з любові до людей пішов назустріч Москальчуку. Я ж розумів: йому будь-що треба було захистити докторську дисертацію, і якщо я йому не допоможу, він її ніколи не захистить. У нього, бідолахи, не більше 1200 грамів мозку, а в мене все-таки 1700 грамів. Хоч і відчував, що дегенерую, спілкуючись з кандидатом, але терпів. І витримав би все, якби не завгосп філії Тюхтя… Соромно розказувати, але правди ніде діти: половину риби, що виловлювали для мене, він спродував курортникам, а на виручку, купував горілку. Я зовсім охляв і надумав: померти в ім’я науки — надто велика жертва… (А чого ж не поскаржився на Тюхтю Москальчуку чи