Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

що слравна бомага — перве діло! А увечері директор в лісок мене вивозить, до річечки. А там вже і юшечка-петрушечка, й товариші, і женщини всякі, на жінок законних не схожі. А випивки, а закуски! — Панько Федорович аж пожвавішав, аж долонею по животу пройшовся. — Ну, я, натурально, не зостався б, якби у них з бомагами негаразд вийшов. А так — порядок, чого ж не побути в компанії. Раціо? Раціо! Сіли на встелену килимами травичку — і пішло. А потім директор комбінату, як уже потеплішали всі, підсідає і пита: “Ти лічно з якою залишишся?” Ну, тут я, натурально, задній ход, бо в мене дома така ревізія сидить, що ніякій бомажці не повірить. І воопче, кажу, нащо такий бенкет? У вас же, кажу, все в порядку. Аякже, каже директор, ми супроти закону, боже збав, потому що знаєм, чим це пахне. Закон для нас і так добре написаний, бо все передбачає: і усушку, і утруску, і єстествені отходи. І пацюки та миші знову ж таки на нас стараються. Раціо? Раціо!

— М-да-а, Семйон, чого тільки не списують, особливо ж у сільській споживчій кооперації. Приїдеш, бувало, дивишся акти… Списали масло, бо згіркло, списали сир і ковбаску, бо зацвіли. Ну, натурально, молоде-зелене, на цьому й точку поставило б. Та не на такого напали! Якщо вже закуску списали, то треба шукати й актів на коньячок, горілочку, шампанське…

— Ну, товаришу капітан, це вже ви… — зауважив Семен Михайлович. — Після прийому спиртного в скляній тарі вже не спишеш.

- І після прийому можна, Семйон! Я знаю такі случаї, коли один і той же маргарин тричі списували, коли списали золоті часики наручні, жіночі, бо пацюк ремінець перегриз. Що-небудь та можна завжди списати, а гроші на випивку членам ревізійної комісії. Ну, я проти цього діла воопче не дуже озлоблений, бо вже як вони там не викручуються, а все-таки не на вітер летять гроші, на пользу йдуть, для здоровля служать. І бомажки в порядку. Раціо? Раціо! Але ж скіки ще, Семйон, єсть дурнів геть, можна сказати, бесполєзних. Пам’ятаю, одному містечку районному виділили 120 тисяч. Ну, натурально, щоб вулиці попідправляли, а кой-де і позамощували, щоб деревець насадили і таке всяке. Раціо? Раціо! Так що ж ти, здогадайся, вони придумали? Ніколи не здогадаєшся. У тому містечку керівництво страшно футболом інтересуїться. І думали-гадали, як би команду сотворить таку, щоб і з Києвом навіть, не те що з областю потягатися можна було. Команду вони сяк-так нашкрябали, та хто ж приїде солідний у містечко грати, коли там і стадіону нема. Ну, натурально, взяли вони на ті гроші та відгрохали на пустирі стадіон. З лавками, з центральною трибуною. Щоб від столиці не відставать. Ну, натурально, музика, фізкультурники марширують. Урочисте откритіе, парад. Раціо? Раціо! А на ранок стадіон — як корова язиком злизала! Кілочки з землі і ті повитягували. А про лавки та трибуни — і не питай… Тіко ж ти нікому-нікому!

— А що ж таке сталося?

— А сталося… Болільників, натурально, в містечку багато, а застройщиків більше. От вони й розтягли, дошки та кілки. Раціо? Раціо!

Семен Михайлович зауважив, що цей приклад якось не в’яжеться з переконаннями Панька Федоровича. Які б вони, мовляв, у тому містечку не були дурні, але ж дошки та стовпці пішли в діло, на користь.

— Воопче, да! Я, працюючи в облфо, так і зрозумів: що б не робилося, що б не творилося, а якщо глянути в корінь, то все на пользу іде, бо, як сказано, все — для человєка! Тіко щось не всі згодні були зо мною, і мене вскорості перевели на відповідальнішу роботу.

— Ну, а тим за стадіон влетіло, еге ж?

— Ти що, Семйон?! Вони на іншому мероприятії погоріли. Не повіриш на чому саме. На автокатафалку…

— На чому, на чому?

— Ти що? В городі живеш, а не знаєш? Автокатафалк — ну, той же автобус, тіко, натурально, пристосований для перевозок з цього світу на той.

— Та знаю, але як можна погоріти…

— Не перебанчай, коли начальство говоре! Отож і кажу — з цього світу на той. Бо в нашому комунгоспі товариші, як і я, за все нове, прогресивне. Тіко біда, що наперед не знаєш, чи продвинешся на прогресивному, чи погориш… М-да! Так-от, вони рішили не відставать від города, а лоскоріше стирать різницю між городом і великим селом. І наказав комунгосп виписать автокатафалк. Щоб як помер хто — швиденько його запхнути у кузов і, натурально, на цвинтар. А то що виходить? Вріже дуба якась старушенція, а процесія все одно добру годину тягнеться через містечко. Раз по раз зупиняється, оркестр, натурально, своєї витина. Ну, і двіжєніє, яке не є, а паралізується, з графіка вибивається. І служащі з контор вибігають. Починаються всякі нездорові розговори — а хто помер, а чого помер, а чи від раку помер, чи в райлїкарні прирізали. Ну, і всяке таке. Автокатафалк прибув, а от желающих по-сучасному перебраться на той світ нема. Бо нове, прогресивне, натурально, з трудом дорогу пробиває. Звикли отак без поспіху хоронить — і хоч ти їм кілок на голові теши! Воно, правда, воопче похоронів малувато, бо маленьке містечко, сказати б, просто велике село. Я завсігди за передове, прогресивне. Я показав би лічний примєр, так для примєру ж не помреш. Т ак що нерентабельним оказався автокатафалк. Ну, стояв він, стояв у дворі комунгоспу, але ж, натурально, не Іржавіти техніці без діла. І воопче на даному етапі всюди наукова організація праці вимагається. Сушили, сушили в комунгоспі голови — як же його спользовать по-науковому. І таки надумали! Кому треба картопельку з городу привезти чи, к примєру, оркестр на свайбу доставить — завсігда пожалуста. Плати гроші — і бери автокатафалк. Або, к примєру, учрєждєніє яке в ліс виїжджає на майовку чи там по грибочки. І дуже вдобним виявився автокатафалк. Там, знаєш, — по боках сидіння, а посередині такі спеціальні коліщатка, — натурально, щоб труну було зручно засовувати. Так на ті коліщатка дошку широку приладнали. В о раціональ зація вийшлаї і мшіки, і випивших дуже вдобно згружать. М-да! Приключка