Едем - Станіслав Лем

— Кажу тобі, що бачив це у темряві, в бінокль, при дуже поганому освітленні — центр кожної траншеї світиться, мов ртутний пальник, а довкола все тоне в темряві. А втім, ми ні разу не під’їжджали до них ближче, ніж на сімсот метрів.

Проблисковий ліхтар погас, і вони кілька хвилин сиділи, не бачачи один одного; потім ліхтар спалахнув знову.

— Гадаю, його треба зняти, — сказав, підводячи очі, Координатор. — І то негайно.

Ліхтар знову блиснув, і всі побачили Хіміка, який вилазив із тунелю.

— Що там? — запитав Координатор.

Хімік підбіг до машини, його засипали запитаннями, а Інженер тим часом спустився у машинне відділення і вимкнув струм. Ліхтар блиснув востаннє, і все довкола поринуло в пітьму. Заграва на обрії, здавалося, розгорілася ще яскравіше. Тепер вона змістилася на південь.

— Їх там тьма-тьменна, — сказав Інженер, який знову повернувся нагору й стояв біля ракети, обличчям до заграви.

— Тих великих дзиґ?

— Ні, дуплексів. На тлі того світного тіста ми бачили їхні силуети — вони дуже поспішали, очевидячки, ця маса, холонучи, густішає. Вони обкладали її якимись ґратками ззаду і з боків. Передня частина, тобто бік, повернений до нас, залишився відкритим.

— Ну й що ж далі? Так і сидітимемо, склавши руки?.. — збуджено заговорив Хімік.

— Та ні, — відповів Координатор. — Зараз заходимося перевіряти всі системи Захисника.

Вони хвильку помовчали, дивлячись на заграву, яка кілька разів яскраво спалахнула.

— Хочеш спустити воду? — понуро запитав Інженер.

— Поки в цьому нема нагальної потреби, то ні. Я вже думав про це. Спробуємо відчинити люк. Якщо контрольки покажуть, що механізм замка діє, зачинимо люк знову і будемо просто чекати. Кришка відійде на якихось кілька міліметрів, у гіршому разі вниз виллється кілька десятків літрів води. Така маленька радіоактивна пляма — не проблема, ми дамо з нею раду. Зате знатимемо, що будь-якої хвилини можемо виїхати в Захиснику назовні й мати свободу маневру.

— А в найгіршому разі пляма залишиться, але вже від нас, — зауважив Хімік. — Цікаво, що тобі дадуть ці експерименти, якщо атака буде атомна?

— Кераміт витримує до трьохсот метрів від епіцентру.

— А якщо вибух станеться за сто метрів?

— Захисник витримає його й за сто метрів, — відповів Координатор.

— Укопаний у ґрунт, — уточнив Фізик.

— Ну то й що? Якщо треба буде, то вкопаємо.

— Якщо вибух станеться навіть за чотириста метрів, люк заплавиться від високої температури і назовні нам не вийти! Ми зваримося там, як раки!

— Усе це марні балачки. Поки що бомби не падають. А втім, признаймося нарешті самі собі, хай йому біс: ракету ми не покинемо. Цікаво, з чого ти збудуєш іншу, якщо її знищать?

Після цих Інженерових слів усі замовкли.

— Стривайте, — зметикував раптом Фізик, — адже Захисник некомплектний! Кібернетик вийняв з нього діоди.

— Тільки з автомата наведення. Але можна цілитися без автомата. А втім, ти й сам це знаєш: якщо стріляти антипротонами, то не біда, якщо й схибиш — результат буде той самий...

— Послухайте... я хотів запитати вас про одну річ... — раптом озвався Лікар.

Усі обернулися до нього.

— Про що саме?

— Нічого особливого, я хотів тільки запитати, що робить дуплекс...

Після секунди мовчанки вибухнув гучний регіт.

— Та ти просто молодець! — вигукнув Інженер.

Настрій у всіх одразу ж поліпшився, немовби небезпека раптом минула.

— Спить, — відповів Координатор. — Принаймні, спав перед восьмою, коли я до нього зазирав...

— Дуплекс узагалі може майже весь час спати, — сказав Лікар і поцікавився: — А він щось їв?

— У нас нічого не хоче їсти. Навіть не знаю, що він їсть. До того, що я йому підсовував, він навіть не доторкнувся.

— Так, у кожного свої клопоти, — зітхнув Інженер. І всміхнувся в темряві.

— Увага! — пролунав голос із тунелю. — Увага! Увага!!!

Усі різко обернулися. З тунелю вилізла велика темна постать, м’яко дзенькнула й зупинилася. За нею з’явився Кібернетик із засвіченим ліхтариком на грудях.

— Наш перший універсальний! — відрекомендував він тріумфальним голосом.

— У чому річ?.. — через секунду запитав Кібернетик, по черзі оглядаючи освітлені обличчя товаришів. — Що сталося?

— Поки що нічого, — відповів Хімік. — Але може статися — навіть таке, що важко уявити.

— Тобто як?.. У нас же є автомат... — безпорадно промимрив Кібернетик.

— Так? Ну, то скажи йому, що він уже може починати.

— Що?

— Копати могили!!!

Вигукнувши ці слова, Хімік розштовхав усіх і швидко зник у темряві. Координатор хвилину постояв, дивлячись йому вслід, а потім рушив за ним.

— Що з ним сталося? — запитав приголомшений Кібернетик, який нічого не міг зрозуміти.

— Шок, — коротко пояснив Інженер. — Там, у тих долинах на сході, проти нас щось готують. Ми виявили це під час вилазки. Імовірно, на нас нападуть, але невідомо як.

— Нападуть?

Кібернетик усе ще перебував під враженням свого успіху, і те, що говорив Інженер, здавалося, зовсім не доходило до його свідомості. Він розширеними очима дивився на тих, які стояли довкола, потім обернувся до рівнини. На тлі блідо-сріблястої заграви виднілися дві постаті, котрі повільно поверталися до них. Кібернетик обернувся — піднімаючись над людьми, поруч стояв автомат, непорушний, наче висічений зі скелі.

— Треба щось робити... — прошепотів він, ніби сам до себе.

— Ми хочемо активувати Захисника, — сказав Фізик. — Чи це щось допоможе, чи ні, — невідомо, в усякому разі, треба братися до роботи. Скажи Координаторові, нехай пришле до нас Хіміка — ми вирушаємо вниз. Будемо ремонтувати фільтри. Автомат під’єднає кабель. Ходімо, — кивнув він Кібернетикові. — Нема нічого гіршого, як чекати, склавши руки.

Вони спустилися до тунелю. Автомат кілька секунд постояв, а тоді раптом повернувся на місці й рушив слідом за ними.

— Дивись, Кібернетик уже налагодив з ним зворотний зв’язок, — не без здивування в голосі сказав Інженер Лікареві. — Це нам зараз дуже до речі, — додав він, — пошлемо Чорного під воду. Коли він зануриться, йому не можна буде подавати команди голосом.

— А як? По радіо? — запитав Лікар неуважно, мовби тільки для того, щоб не припиняти розмови.

Він стежив за темними постатями на тлі заграви — вони знову повернули в