Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Третій за чергою син коваля успадкував вроду від Вее’ри. Коли вони стояли поряд — немов були схожі на пару близнюків, яких забаганка долі розділила на чверть століття. Ті самі риси обличчя, той самий зріст, та сама худорлява, наповнена грацією статура. Тільки що хлопець одягався як один з вершників рівнини: мішкуваті штани, підперезані оздобним поясом, високі чоботи, зелена шовкова сорочка, а до неї — така ж зелена гаптована камізелька. Дехто з чоловіків її чаардану вдягався так на весілля чи на якусь іншу важливу оказію. До того ж волосся його було зачесане назад і перев’язане оздобленою стрічкою замість того, аби бути заплете-ним у традиційну косу. Так вдягалися войовники з кількох прикордонних племен, і ця мода розповсюдилася всіма східними провінціями. Якби Есо’бар застрибнув у такому строю в сідло та натягнув на обличчя каптура — ніхто й не здогадався б, що це верданно від діда-прадіда.

За кожним разом, коли вони бачилися, Кайлін замислювалася, яку величезну спокусу він відчуває, аби так і зробити. Раз вона впіймала його в стайні, коли він стояв біля Торина, обережно гладячи його по спині з дивним виразом обличчя. Якщо хотів спробувати, якщо його спокушала їзда верхи — її кінь був єдиним, який міг би його понести. Інші коні роду ніколи не мали на своїй спині сідла. Тоді вона голосно скрипнула дверима, вириваючи його з трансу. Вони ніколи не розмовляли на цю тему, але від того часу Кайлін уважніше до нього придивлялася. Його поведінка, манера вдягався і той факт, що на меекхі він говорив, наче родовитий мешканець Імперії — вже не були лише юнацькими фанаберіями. Її названий кузен мав у собі якусь скабку, яка наказувала йому шукати… вона не знала навіть, чого саме. Мабуть, вона й сама мешкала з ними надто довго, аби ідея, нібито вони могли порвати із сім’єю, стрибнути в сідло й спробувати знайти собі інше місце в житті, якось не спадала їй на думку.

«Це тільки юнацькі вибрики, йому лише вісімнадцять, минеться», — ці слова, як цеглини, будували мур, за яким вона приховувала свій неспокій. Ну і, ясна річ, розум підказував їй очевидні пояснення. Після того, як з дому пішли старші брати, саме Есо’бар найчастіше вирушав з Літрева, аби торгувати. Тітка Вее’ра стверджувала, що він має до цього хист, і Кайлін не могла не погодитися. А те, що він вдягався й поводив себе наче місцевий? Ну це ж полегшувало йому закупівлю. Кожен купець завжди з більшою недовірою сприймає того, у кого на лобі написано «чужинець». Ці думки, прості й логічні, були черговими цеглинами в мурі. І неспокій, який завжди клекотів у ній, коли вона бачила третього сина Анд’еверса, потроху стишувався.

От і тепер вона лиш усміхнулася та обійняла кузена.

— Здерли з тебе три шкіри? — запитала.

— Намагалися, але я не дався, — його усмішка була широкою та щирою. — Сартай знає, що не тільки в нього є добре залізо, тож не намагався мене надто ошукати. Він принюхався та звернувся до матері:

— М-м-м, а що воно так пахне? Ти хочеш роздразнити сина до смерті?

— Фургон розвантажений? Коні доглянуті?

— Матінко…

У тому «матінко» було все: лагідна насмішка, чуттєвість, жарт. Обоє знали, що вона не мала запитувати про такі очевидні речі, однак верданно ніколи не говорили про свої почуття прямо — Кайлін відкрила це, щойно замешкавши з ними.

— Ти ж знаєш, де миски й ложки, тож не змушуй стару матінку тобі прислужувати. І краще тобі не зволікати.

— О? А чому? Я бачу чималий казан.

— А я чую, що близнюки вже не працюють. Прибратися в кузні займе їм кілька хвилин, а добігти до кухні — три удари серця. За чверть години зникне половина супу. А то й більше.

Кайлін швидко допила рештки зі своєї миски й без особливих докорів сумління долила собі ще й другу порцію, лише обмінявшись із Есо’баром усмішкою розуміння. Близнюкам було по п’ятнадцять, і вони досі росли. А це значило, що якщо вони не працювали чи не спали — то шукали чогось попоїсти. Вона була готова закластися на власного коня, що запахи, які розходилися з кухні, скоротили працю над ножами на добрі пів години. І на те, що коли близнюки дістануться кухні, тітці Вее’рі доведеться готувати решті родини другу порцію.

Сьорбаючи суп, вона мусила погодитися з Аанлурсом. Якби жінка коваля схотіла обійняти посаду в його заїзді — то про ту страву почули б на сотні миль навкруги.

А може й далі.

* * *

Виходячи з кухні, дівчина розминулася із близнюками. Ті мало її не затоптали. Вона усміхнулася й рушила в бік третього фургона. Якщо тітка має рацію, то там Дер’еко хвалиться оповідками про своє життя в місті. Порівняно з Манделленом, Літрев виглядав як селище. Але для всієї родини вже скількись років воно було домом. Як і для неї самої. І хоча той чи інший дурень міг бурчати собі під носа, що, мовляв, де це бачено, аби родовита меекханка мешкала з верданно, більшість мешканців містечка не звертали на це уваги, виходячи з того, що якщо дівчина не скаржиться, то і кривди їй ніхто не робить. Це була така… Кайлін багаторазово намагалася знайти визначення для цього — сувора прикордонна мудрість, яка зростає на постійних погрозах з боку східного сусіда.

Роби що хочеш, живи як умієш, аби ти під час нападу бився на відповідному боці.

Якщо жінка хотіла їздити верхи й стріляти з лука — будь ласка; якщо хотіла махати шаблею — немає цьому перешкод. Аби тільки не вимахувала нею нам перед носом. Просто на пограниччі Великих Степів жилося інакше — багато місцевих племен не лише не забороняли дівчатам брати участь у сутичках, але мало не заохочували їх до навчання стрільби з лука та володіння шаблею. Під час швидких, наче кліпання оком, зіткнень легкої кавалерії для перемоги чи поразки вирішальним міг виявитися кожен вершник, значення могла мати кожна випущена стріла. Верданно думали саме так. Це в них Кайлін навчилася битися на шаблях і відшліфувала вміння стріляти. І їй було цікаво, як це виглядає в місці, де меекханці складають меншість.

Вона підійшла під відчинене вікно й зупинилася, щоб послухати. Просто тому, що слухати було приємно, бо Дер’еко мав голос, яким міг звабити будь-яку жінку й причарувати будь-якого чоловіка. Низький, глибокий, із внутрішньою