Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

згідно зі своїм звичаєм: м’ясо та хліб — приятелям, залізо та вогонь — ворогам. Недобитки таких племен як мінґони чи кайєри були відігнані за річку, вегренґи та геариси отримали право на громадянство й свободу мандрів вздовж кордонів. У цьому не було завеликої милості, бо саме серед цих народів армія Імперії рекрутувала більшість своєї легкої кавалерії. Охорону кордону ущільнили, розташовуючи бойовий табір через кожні кільканадцять миль, а за кожні кількадесят — сильні гарнізони, укріплюючи лінії оточених мурами міст і поселень. На західному його боці знаходилося кількадесят племен і родів, вірних Імперії, яким, згідно із наданими привілеями, дозволили зберігати власні звичаї, вірування й традиції. Але це породжувало непередбачені проблеми, бо деякі з тих племен користалися племінною магією, яка не була прийнятою Великим Кодексом. Інші доволі легковажно ставилися до Володарки Степів, що доводило жерців найбільшого східного храму до шалу. Треті не перервали контактів із кровними, які мешкали на Сході, незважаючи на офіційну політику меекханського престолу.

І все це відбувалося під постійною загрозою наступного нашестя. Східні провінції починали нагадувати якусь випадково долучену до Імперії країну, яку заселяють напівдикі племена, що мають дивні закони та віддають перевагу місцевим звичаям.

Так думали політики — для них тисячі верданнських фургонів стали б лише черговою проблемою, яку вони охоче звалили б на голову Батька Війни. Навіщо провокувати потужного сусіда? Навіщо саджати собі на шию тисячі нових мешканців, які, може, не захочуть підкорятися імперському праву, і що гірше — не захочуть сплачувати податків? Навіщо взагалі робити щось? Нехай ця проблема вирішиться сама собою.

Але меекханською армією командувала людина, яка походила зі східних степів і, як казали, була творцем мало не всієї імперської кавалерії. І вона краще ніж будь-хто з політиків розуміла спосіб мислення Батька Війни. Тож коли перші фургони затрималися перед річкою, цей чоловік переїхав брід у супроводі кількох прибічників і оцінив прибульців. Не міг не знати їх вартості як ремісників і коноводів, але хотів на власні очі переконатися, яких людей виплюнув із себе Кривавий Марш. А потім одним жестом указав їм дорогу на Захід.

Річку перейшло близько двадцяти тисяч фургонів і понад сто п’ятдесят тисяч людей. А коли на іншому березі встали се-кохландійські а’кеери, а їх командир, заїхавши в річку, крикнув: «Ці раби наші! Віддайте їх!», Ґенно Ласкольникусміхнувся й відповів: «Тож ідіть і візьміть їх».

Кайлін дуже сумнівалася в реальності такої версії подій, але це була надто красива історія, щоб її не повторювати.

Бо кочівники тоді розвернули коней і поїхали на схід. Бо політику інколи треба провадити, демонструючи броньований кулак, про що, здавалося, забув дехто з дипломатів Імперії.

Але чиновники все одно вирішили спробувати якось навести лад із цим несподіваним клопотом. Їм не подобався вигляд тисяч нових, вільних наче птахи, номадів, що мандрують уздовж усього східного кордону. Тож аби не допустити, щоб таке сталося, вони швидко видали так званий закон про колеса.

Іншими словами, наказали зняти ті з фургонів.

Відтоді, за згодою відповідної влади, кожен Фургонницький рід мав право раз на п’ять років приладнати колеса на свої фургони й помандрувати на нове місце. Потім колеса знову знімалися, а фургони перетворювалися на довгі хати. Як ті, на які Кайлін саме дивилася.

Вона бачила караван, який був зупинений на місці шматком пергаменту й печаткою урядовця.

Якби ж та сволота потрапила в її руки…

З іншого боку, аби не цей закон — може, вона ніколи б не зустрілася з родом Калевенгів. Бо замість того, аби шукати місце для поселення, вони найімовірніше мандрували б зі своїм племенем.

Вони мовчали майже чверть години, вичісуючи кінську шерсть. Кайлін перша втомилася від тиші.

— Що тітонька говорить про спеку? — заговорила нарешті.

— Що вона триватиме принаймні ще місяць. Може, довше. Якщо так піде й далі — ціна вівса підстрибне до небес.

— Ну а в місті всі говорять, що якщо так піде далі — то се-кохландійці почнуть наступ. У всіх Великих Степах уже не вистачає трави для їхніх табунів. Тож їм доведеться шукати нові пасовиська, якщо скотина почне вмирати. Або нових тварин.

Коваль припинив чесати коня й глянув на дівчину понад кінською спиною, а тоді повернувся до праці.

— Я чую таке щороку відтоді, як ми тут оселилися, Кайлін. Кочівники от-от прийдуть — вже були помічені великі крила їхньої армії, а окремих а’кеері бачили на нашому березі річки. Будь-якої хвилини вони будуть тут і почнуть палити, ґвалтувати й вбивати. Хіба що це відбудеться в іншій послідовності. За сухої погоди вони прийдуть, аби захопити наші табуни, за злив прийдуть, аби захопити наші землі, бо ті лежать вище. Коли буде не сухо й не мокро, а на наших полях вродить — то прийдуть, напевне, тому що зміцніли й бажають грабувати, бо їм нудно. Аби не се-кохландійці, цілий рік нам не було б про що говорити, а дехто взагалі не відкрив би рота. Осінь почалася, тож жоден дурень уже не розпочне війни: збіжжя вижате, фрукти в садах зібрані, а комори замків і міст повні. Крім того, всі говорять, що в се-кохландійців от-от почнуться інші проблеми.

Еге ж. Плітки про болячки Йавенира вже пішли у степи. Навіть сама Лааль не зуміла б їх утримати.

— А військо, яке з’явилося на кордоні? Не кажи, дядьку, що ти не чув.

— А чув, чув. Десь вісім чи десять регулярних полків. Може, дванадцять тисяч коней. Якщо Імперія готується до битви й не може виставити більшої армії — то в нас серйозні проблеми. Але ні, не буде ніякої війни. А якщо щось і прийде — то це буде справжня осінь: така, що розмочить Степи й перетворить їх на баюру. А потім прийде зима зі снігами. А потім знову настануть весна та літо. Слово коваля. Вочевидь, якщо Ласкольник хоче знати, що я думаю про все це, то нехай сам і запитає мене.

Анд’еверс насмішкувато їй усміхнувся. І Кайлін повернула йому цю усмішку.

Верданно були високим, сухорлявим народом із темною шкірою й темним волоссям. Переважно мали зріст більше шести стоп, були пропорційно збудованими, а їхні обличчя мали своєрідну красу: гострі риси, високі вилиці й злегка мигдалеподібні темні очі. Сліди їхньої крові можна було знайти в багатьох племенах Великих Степів, бо за часів до приходу се-кохландійців чимало караванів мандрувало поза Північною височиною.

Коли коваль усміхався, на його щоці морщилися два короткі шрами, надаючи обличчю по-справжньому дикого вигляду. Вона без проблем могла уявити,