Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Ти красиво розповідав, — пробурмотіла. — Шкода, що я не бачила докладно.

— Казочки для дітей. Щоб підтримати вигнанців.

— Тоді вони напевне стануть у пригоді. Тут же ж повно вигнанців. Після останньої війни їх стало сотні й тисячі. Деякі вже вросли в нову землю.

— Так. Декого навіть змусили до того силою. І законами. Меекханськими, — додав він, тицяючи в неї пальцем.

Кайлін нахмурилася. Була більше здивована, ніж ображена цим жестом: у родині віддавна ніхто не згадував, що вона не є арб’верданно — народженою у фургоні. Для всіх вона була кузинкою, незважаючи на світле волосся, зелені очі й бліду шкіру. Але вони розмовляли високою мовою, тож вона знала, що він не хотів її образити, а лише підкреслював очевидний факт, що Меекхан — не його вітчизна.

— Так, Дере. Закони. Покажи мені будь-яке царство, яке не спирається на закони. Навіть се-кохландійці їх мають. А може, все інакше, — вона усміхнулася, як і він, самими лиш губами. — Може, вони мають царство, бо мають закони. Розумієш?

— А ми втратили своє, бо законів не мали?

Він плавно перейшов на меекх, аби не бруднити високу мову звичайною сваркою.

— Ми? Які такі «ми»? Запитай батька… — вона також змінила мову.

— А навіщо? Я знаю його байки.

— Тож яке царство втратили ті, хто не визнавав жодних кордонів чи влади над собою? Царський караван був царським лише за назвою, бо царя не слухали навіть у власному фургоні. Кочівники руйнували табори один за одним, бо кожен із них бився за самого себе. Пам’ятаєш розповідь про каравани Лантайо та Керв? Коли перші билися на смерть з потужним загоном, коли їхній табір відбивав штурм за штурмом, ці другі проминули поле бою ледве за десять миль від Лантайо й поїхали собі далі. Два племені, які не змогли забути старих суперечок, й обидва були переможені. А тому, хто не шанує власних законів і не слухає свого короля, доведеться підкорятися законам чужим і служити рабом у чужинців. Так говорить Генно Ласкольник, якщо ти не знаєш.

— Так. Як раб. Добре сказано, Кайлін.

Ох, на меекху також можна було передавати багато значень самою лиш інтонацією. Вона вдихнула глибше й поволі випустила повітря, розслаблюючи нап’яті м’язи. Це все спека, подумала вона, це все через цю кляту спеку. Балакаємо абищо, а в таку спеку легше сваритися, ніж залишатися ввічливим. Просто людина хоче викинути з себе втому й отупіння, хоче на комусь відігратися за піт, який заливає очі, та за вбрання, яке липне до спини, а в цьому нічого не допомагає краще, ніж кілька гострих слів. На мить ми забуваємося, а потім місяцями вилизуємо рани.

— Ти змінився, Дере, — вона знову перейшла на високу мову. — Місто змінило тебе. Цікаво, чи знав він, коли клав долоню на меча, що його назвуть венгорром. Та і я колись також могла повернутися до тебе спиною.

Вища мова — це також алюзії й натяки. Мова тіла, жести. Можна однією фразою висловити те, на що на мові меекх потрібно втричі більше слів. «Коли він клав долоню на меча». Для Фургонників була лише одна людина, якої могли стосуватися ці слова — Генно Ласкольник. Венгорром же звали будь-кого, хто замішаний в торгівлю рабами. На Сході небагато гірших лайок. «Могла повернутися до тебе спиною» — я вірила, що ти мене не пораниш, а ти саме це й зробив. Щось, що не пройшло би крізь її горло на меекху чи на анаго, вдалося виразити кількома жестами.

— Я не говорив про твого кха-дара, — в його вустах і жестах висока мова набирала глибини. Замість слова «твого» він витягнув перед собою розкриту праву долоню; ти мені близька, я шаную тебе, перепрошую за попереднє. А говорячи «кха-дар», ліва рука стислася в кулак і торкнулася серця — жест, зрозумілий будь-якою мовою.

— А про кого, брате?

Меекх вдерся поміж ними доволі брутально і зі своєю ощадною, майже військовою формою здавався лише тінню справжньої мови. Жодних додаткових значень, прихованих у мові тіла, лише коротке, конкретне, як ніж, прикладений до боку, питання.

— Привіт, Есо’баре, — Дер’еко озирнувся на двері. — Давно тебе не бачив.

Він також перейшов на меекх. Навіть після короткого контакту з ав’анаго Кайлін здалося, що вона раптом втратила розуміння половини розмови. Хоча беручи до уваги, що вони стояли абсолютно нерухомо, щоб їх не видав і найменший рух… Додаткові жести тут не були потрібними. — Не так давно, ледве пів року минуло з того часу, як ти останній раз наважився провідати сім’ю.

— Та-ак, — протягле, наче у ньому полягав найглибший сенс. Звичайне «так» також могло чимало сказати. — Але ж я тебе ледь упізнав.

І це було гостро. «Я тебе ледь упізнав» — ти змінився, ти як чужий на вигляд. Ти чужий, брате.

Есо’бар усміхнувся так, наче образа його зовсім не стосувалася.

— Як і я тебе. Пам’ятаю, як ти від’їжджав, всім розповідаючи про важезну працю й про купу грошей, які ти пришлеш. Скільки ж минуло часу? Півтора роки? Якщо ти привіз гроші — то ми зрадіємо, але якщо ти розраховуєш, що я, як Рук’герт, залишу тут усе й поїду з тобою… Мені прикро, але такого не буде.

— Та-ак, — ще одне глибокодумне «так», яке супроводжувалося рухом плечима. Легковажне й байдуже. — Цікава ідея забрати тебе до міста. Мені довелося б чимало розтлумачувати, але, сподіваюся, вони б таки зрозуміли.

— І що б такого вони зрозуміли?

— Нічого, нічого. Не ти ж один відійшов від законів каравану.

Зведені брови Есо’бара висловлювали таку ж легковажність.

— Законів чогось, чого вже немає? Законів, які привели нас сюди? Дивно. Ви кланяєтеся їм, мало їх не шануєте, але водночас нарікаєте на ситуацію, в якій через них опинилися.

Есо’бар і справді розмовляв на меекху краще за всіх у родині. Міг цією мовою ображати майже так само, як і брат.

— Ви? Дивно, ще недавно ти говорив «ми».

— Ох, я й надалі говорю «ми», — третій обвів всіх круговим жестом. — Ми, наша родина, наші коні, наш дім. А ти, брате, кого маєш на увазі, коли говориш «ми»?

— Нас. Усіх народжених у фургоні, всіх вигнанців.

— Ох, чудово. Але я народився не у фургоні, а, — він поплескав по стінці рукою, — в домі без коліс. Так само, як ти. Як ми всі.

Дер’еко іронічно посміхнувся.

— Знаєш, брате, це ж лише така назва. Для верданно, які не забули, звідки вони походять.

— Або для тих, хто вимислив собі всілякі дивнії дива. Кайлін переводила погляд