Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Деякий час вона стояла, заслухавшись, але не бачачи розмовників, тож розуміла лише кожне друге слово. Верданно користувалися трьома мовами або ж, як казали, однією, поділеною на три частини. Анаго’ла, анаго та ав’анаго. Мова низька, мова та вища мова. Перша походила просто з мови, що складалася з жестів і криків, якими Фургонники порозумівалися під час подорожей.

Коли рівниною сунуть сотні фургонів, коли чути скрипіння тисяч коліс, коли скотина реве, у фургонах галасують діти, а вся колона має утримувати стрій — то візниці мають домовлятися без того, аби кожного разу зупиняти фургони або зривати собі горлянки.

Мова тіла, піднесення рук, стиснутий кулак або розтиснула долоня, символи, які малюють у повітрі — все це спершу створювало простий, а потім все більш рафінований спосіб порозуміння. Найдивніше, що коли фургони вже припинили їздити рівнинами, мова нікуди не ділася, але розвинулася й стала розпізнавальним символом верданно, їхнім засобом підкреслення власної відмінності. Мова ця заміщувала анаго, звичайну мову, в тих ситуаціях, коли слова не могли чи не повинні були промовлятися.

Притаманне Фургонникам небажання говорити про певні справи, а особливо ті, що стосувалися емоцій та почуттів, спричинили розквіт низької мови. Дівчина скоріше торкнеться двома пальцями серця та уст, ніж скаже хлопцю «кохаю тебе». У такий самий природний спосіб анаго’ла та анаго породили з себе ав’анаго — високу мову, мову поетів, казкарів і ткачів оповісток. Мова, в якій сороміцькі та неохоче вживані слова знайшли своє відображення в жестах. Оповістка, яку виплітали за допомогою ав’анаго, вимагала широко розплющених очей та відкритого слуху.

Кайлін познайомилася з усіма трьома мовами, цінувала низьку мову за швидкість і точність передачі повідомлення, любила мелодійну й співучу анаго, а ав’анаго її просто причаровувала. Жодна інша мова не була настільки придатною для складання оповідок, як вона.

— А що потім?

Це, здається, Нее’ва, середня з сестер.

— Потім… на Схід… аж до… І коли… буде… а потім настане день і…

Хтось зітхнув. А Кайлін почала рахувати: близнюки зараз під’їдали казан супу. Третій, напевне, кепкує з них. Другий залишився в місті, тож Дер’еко причаровував дівчат і Дет’мона з Мер’данаром. Три на три — саме час покращити пропорцію.

Вона відчинила двері одним рухом — й оповістка урвалася, мов ножем відрізана. Шість облич повернулися в її бік. На мить їй здалося, що вона вдерлася на якусь таємну зустріч. Тривало це коротше, ніж оком змигнути, але вона виразно помітила, що першої миті вони її не впізнали, так наче у дверях постала якась чужа особа.

А потім Кей’ла дико писнула й кинулася Кайлін на шию.

— Ти негіднице! Чому лише зараз? Чаардан у місті з позавчора! Скільки часу можна чекати?!

Кайлін мало не випала з фургона, тож спершу схопилася за одвірок, а потім поволі і з дівчинкою, яка досі висіла в неї на шиї, увійшла всередину.

Дет’мон засміявся, допоміг їй увійти, і вона раптом опинилася в колі дружніх рук та обіймів. Хтось поклепав її по спині, торкнувся долонею щоки.

— Привіт.

Ще один дотик, іще один, і ще.

— Привіт. Привіт. Привіт. Привіт.

Привітання високою мовою, які зарезервовані для найближчих родичів. «Привіт, я рада, я журилася, мені тебе бракувало», — один жест, а стільки значень.

Нарешті вона відчула себе як удома.

Наймолодша кузинка важила чимало, як на свої вісім років, але, схоже, не мала наміру швидко її відпускати.

Кайлін демонстративно озирнулася навколо.

— А ви не бачили Кей’лу? Здається, вона також мала би тут бути.

Дет’мон та Мер’данар перезирнулися.

— Ні, вона вийшла вранці й десь зникла. Мабуть, саме час почати її шукати. Дівчата?

— Ні-і-і… — Нее’ва широко усміхнулася. — Я лише очі відвела, а її вже не було. Знову десь сховалася. Ана’во?

— Гей! — наймолодша Кей’ла забовтала ногами. — Я тут!

Перша дочка Анд’еверса, найповажніша з усієї родини, лише похитала головою, із тінню усмішки в темних очах.

— Ге-е-ей! Я тут вишу!

— Дивно… — незважаючи на одерев’янілу шию, Кайлін підвела руку й почухала голову. — Можу заприсягтися, що чую її. Але ні, бо вона ж добре вихована дівчина, вона б привітала мене, як належить.

— Добра, вихована кузина не… хех… не наказувала б мені чекати два дні… уф-ф… доки з’явиться… — Кей’ла підтягнулася вище й нарешті зуміла оплести її ногами в поясі; утиск на шию ослабнув.

Кайлін глянула зблизька на почервоніле від зусиль личко дівчинки.

— Ой-йей. Ти причепилася тільки зараз, чи я принесла тебе зі Степів?

Засміялися всі, навіть Кей’ла.

— Вітаю вдома, Кайлін, — сказала вона нарешті.

Торкнулася її щоки.

У спальному фургоні стояло кілька ліжок. Ліжок фургонницьких, чи то пак дерев’яних рам, на яких розіп’яли плетінку з кінського волосу й поклали тонкий матрац. Вона могла б кожною рукою підняти аж три таких ліжка. Зараз більшість із них стояли попід стіною, щоби звільнити місце для Дер’ека та його слухачів. Прикриті вікна створювали враження сутінків для настрою.

— Ага, Перший, бачу, що ти вирішив причарувати родину оповістками про велике місто, де живуть тридцять тисяч верданно. Злазь, Кей’ло, — Кайлін поставила малу на підлогу.

— Шістдесят тисяч, кузино. Вже шістдесят, — найстарший глянув на неї без усмішки. Він був по-дивному поважним та зосередженим. Після непомітного знаку решта родини розсілася просто півколом на підлозі. Але не вона. Перший був вищим від неї на голову, тож вона наразі воліла стояти.

— І звідки там взялася така кількість людей, га?

Він уперше усміхнувся — легесенько, одними кутиками вуст.

І дівчина зрозуміла, який він напружений: не так дивиться на неї, як міряє поглядом, наче щось прикидаючи… — раптом до неї дійшло: наче прикидаючи, скільки вона почула з його розповіді. І взагалі чи почула хоча б щось.

— Я б сказав, але тут дитина, — вираз його обличчя не змінився.

— Гей! — Кей’ла неспокійно ворухнулася.

— Ми знаємо, що ти знаєш, що дітей приносить вночі біла кобила й залишає під фургоном батьків, — Нее’ла розтріпала малій волосся.

— От тільки до Манделлена мусив би щоночі прибігати цілий табун білих кобил, — Дет’мон, здається, усміхався, Кайлін відчула це в його голосі, але не бачила його, не спускаючи очей з Першого. — Ніхто в цілому місті не зміг би заснути.

— Але ті кобили бігають тихіше, ніж суне вечірня імла, тож не повинні нікому перешкоджати… — це знову була Нее’ва.

— Припиніть! Я знаю, що діти беруться з живота мами!

Когось штурхнули в бік, хтось захихотів. Кайлін не відводила погляду від