Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула
Северсон сидить у головному залі космодрому і чекає па сигнал до посадки. Навратіл, Молодінова, Шайнер і Алена вже у «Промені», готують корабель до старту.
Рамена кранів, як сталеві руки, кладуть до нутра гіганта великі ящики, заповнені найрізноманітнішими апаратами, запасними частинами машин, касетами з кіноплівкою. В одному з ящиків міститься вертоліт, призначений для дослідження невідомої планети.
Сонце повільно хилиться до обрію. Гірські пасма, які облямовують космодром, кидають довгі темні тіні на весь стартовий майдан.
Северсон такий заглиблений у споглядання, що навіть не помічає Цагена, який сів навпроти і щось малює в альбомі.
Серп Землі зазирає через гострі верхів'я скель у долину і своїм блакитнувато-білим сяйвом намагається затьмарити сяйво призахідного Сонця. В цьому дивовижному освітленні могутній корабель справляє враження страховиська. Своїми обрисами він нагадує велетня, який з горло піднесеною до зоряного неба головою чекає на мить, коли, опираючись на конструкцію, яка стискує його тулуб, відштовхнеться і стрибне просто у безмежний Всесвіт. Якими мізерними видаються проти нього люди в скафандрах, що пораються біля кранів; якою маленькою здається тепер і вся Земля!
«У «Промені» наша земна куля має свого першого конкурента! — думає Северсон. — Так само, як вона, наш корабель полетить самотньо темним Космосом; як і вона, мусить стати життєвим простором і захисником для людей… Чоловік походжає собі по Землі і не замислюється над тим, що разом з земною кулею мчить з швидкістю тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця, і ще в десять разів більшою — нашою Галактикою, йому навіть на думку не спадає, що повітряна оболонка навколо Землі оберігає його від нищівного впливу рентгенівських, ультрафіолетових та космічних променів; що твердий грунт під ногами створює земна гравітація; що повітря й вода — така розкіш, про яку у міжзоряному просторі і мови не може бути… Як дотепно мусить бути сконструйований «Промінь», щоб надати чотирнадцяти членам екіпажу ті ж умови для життя, які давала їм рідна Земля!»
В кількох вікнах циліндричного тулуба зорельота з'явилось світло. Северсон здригнувся. Тільки зараз він повністю усвідомив важливість ситуації. Ця металева будова, що стоїть перед ним, буде протягом багатьох років його єдиним світом. За кілька годин зникне з очей люба Земля, а він з Аленою й друзями опиниться серед нескінче-ної темної ночі. Досить маленької похибки в розрахунку — і всі рухнуть у провалля, звідки нема вороття…
Цаген підвівся з крісла і легенько поклав йому руку на плече:
— Чи впізнаєте себе? — запитав він, показуючи альбом з карикатурою. — Лоб я вам намалював трохи вугластішим, дещо підняв ніс і трішки збільшив рот. А в усьому іншому неначе точно дотримувався дійсності…
Северсон з хвилину дивився на малюнок мовчки. Потім примусив себе посміхнутись:
— Навіть не припускав, що сиджу тут для вас натурщиком…
— Малювання мене заспокоює. Забирає всю мою увагу, так що мені не лишається часу на зайве хвилювання. Коли полетимо, то буде зовсім інша справа. Матимемо стільки роботи, що швидко забудемо про тугу за батьківщиною.
Северсон з вдячністю подивився на Цагена. Він добре зрозумів, що той хоче підбадьорити його в такій делікатній формі.
***Коли було завантажено останній ящик, великі металеві двері гіганта зачинились, і на його вершині засяяло червоне світло. Члени екіпажу, що чекали на цей сигнал уже в скафандрах, поспіхом ще раз обійнялись з проводжаючими, прикріпили шоломи і попрямували до корабля. На сходах Северсон зустрівся з праплемінником.
— Вгору на небо, дядечку! — весело вигукнув Олаф і взяв свого родича під руку. — Дуже шкодую, що Навратіл не призначив вас до мене в електростанцію. Нам працювалося б веселіше. А тепер будемо бачитись лише коли-не-коли.
— Так, дуже прикро, любий праплемінничку! — іронічно зауважив Северсон і, не озираючись, піднявся головним коридором до кабіни управління, де на нього чекала Алена.
В кабіні відбувалась жвава розмова.
— З'єднайте мене, прошу, з усіма службовими приміщеннями, я хотів би пересвідчитись, що все гаразд, — попросив Навратіл Мадараша, який сидів у зручному кріслі біля пульта управління корабля.
На шерензі екранів поступово з'являлись обличчя усіх членів екіпажу на своїх постах у «Промені».
— Ще раз нагадую розклад першої зміни: капітаном буде Молодінова, головним пілотом — Мадараш, головним спостерігачем — Цаген, за контролем пального пильнує Шайнер. Зв'язок з Землею підтримуватиме Мак-Гарді. Через шість годин їх повинні змінити Чан-су, Вроцлавський, Губер, Фратев та Ватсон. Доки не покинемо нашу сонячну систему, всім бути напоготові!.. — Навратіл глянув на годинник. — За сорок п'ять хвилин стартуємо. Тож маємо ще досить часу, щоб спокійно перевірити всі апарати. Сім раз відмір, один раз відріж! — адже так гласить старовинна приказка. Ми втрьох поки що вільні, — звернувся він до Алени та Северсона. — Огляньмо весь корабель, чи не забули чого. За годину вже буде пізно.
Вони зійшли головним коридором до лабораторій, розташованих у великій кулі в голові гіганта. В обсерваторії застали академіка Ватсона; він саме перевіряв, як працюють радіотелескопи. Побачивши відвідувачів, Ватсон підвівся і вийшов їм назустріч.
— Ну, дотримав я слова? — запитав він з викликом. — Признайтесь, товаришу Навратіл, що ви до останньої хвилини не вірили, що полечу з вами.
— Якщо казати правду — не вірив! — посміхнувся Навратіл. — Я знав, що ви вмієте захищати свої переконання послідовно, але що в своїй суперечці підете так далеко…
— Цього вам навіть і не снилось, правда? — перебив його Ватсон. — Помиляєтесь. Дуже помиляєтесь. Для мене ніколи не йшлося, і тепер не йдеться про суперечку. Я просто захищаю те, в чому непохитно переконаний. Поки що ви мої погляди спростували лише в одному: довели, що ракета витримає половину швидкості світла. Хай, визнаю свою помилку. Але ж я, однак, цікавлюсь, як цю швидкість будемо витримувати ми, люди. А ще більше мене цікавить, які
