Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула
Я не переставав дивуватись:
— А навіщо вам ця могутність? Кожен сьогодні одержує те, чого потребує, ніхто не боїться стати безробітним і загинути з голоду…
— Однак ніхто не сміє також сказані: «Я вам наказую, а ви повинні коритись!»
— Чого ж тоді прагне це ваше «Братство»?
— Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
— Як? Зі зброєю в руках? — затремтів я.
— Так, і зі зброєю. В момент, коли світ чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах і мат. Серед нас є багато фахівців-енергетиків, які зуміють відновити славу атомної зброї.
В університетській бібліотеці я бачив знімки двох страшних вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі — в Японії. Пригадав я про них, і мене охопив жах.
— Невже ви хочете знову вбивати матерів і дітей?! Олаф схопив мене за руку і боляче стиснув:
— Ради бога, тихше, щоб ніхто не почув! — засичав він мені на вухо. — Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи інакше нічого не трапиться… — намагався він мене заспокоїти. — А втім, у вас зараз ще слабенькі нерви, і ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кілька мільйонів незнайомих людей?.. На світі людей досить… Хіба плачете ви над худобою, яку забивають в різниці?
Мені зробилось погано, і, признаюсь, я почав боятись свого праплемінника.
— Ви мене розшукали, щоб розповісти тільки це? — промимрив я несміливо.
Про себе я вже виміряв відстань від столу до дверей, щоб утекти при нагоді. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.
— Я потребую вашої невеликої допомоги, — сказав він з крижаним спокоєм.
Я вперто не відповідав, вирішивши мовчати до кінця цієї чудної бесіди.
— Я — видатний працівник дослідницького ядерного інституту в Піттсбурзі, — продовжував він невблаганно. — Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратілової експедиції. Я не ліз би туди, — для нашого брата це надто рискована справа, — але мені доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли мені при виконанні цього завдання. Удвох тягти краще…
Я більше не міг мовчати.
— Я… я вам… — Я хотів, власне, сказати, що ніколи, нізащо допомагати йому не буду, але вчасно усвідомив, що це — небезпечний злочинець, який не посоромиться підняти руку й на власного дядька.
— Радий би вам допомогти, — сказав я обережно, — але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати міжзоряний корабель, але в польоті участі не братиму…
Олаф махнув рукою:
— Коли захочете, Навратіл вас, безперечно, візьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена…
Я почував себе так, ніби хтось всадив мені ніж у груди.
— Алена теж не полетить… Вона відмовилась через мене.
Олаф, певно, чекав на таку відповідь, бо спокійно запропонував:
— Тоді, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не відмовлять.
Спогад про Алену мене знову трохи підбадьорив:
— Не гнівайтесь, Олафе, але те, чого ви від мене хочете, просто неможливе…
Праплемінник примружив очі і пильно подивився в моє обличчя:
— Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте: не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участі в експедиції. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахівець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожі до Проксими. Це теж не буде для вас надто твердим горішком. Наскільки я поінформований, дядечку, ви — здібний працівник колективу Навратіла, і академік вас дуже поважає. Безперечно, він знайде для вас яку-небудь роботу в міжзоряному кораблі… Застерігаю вас від базікання, бо тоді я мусив би забути про те, що ми близькі родичі. Наша могутність сягає далеко… І ще дрібничка: в разі вашої відмови співробітничати з нами — не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навіть тим, що мене заарештують при посадці у корабель. Не забувайте, що я — не один у «Братстві»!
Я підвівся і попрямував до виходу. Праплемінник затримав мене:
— Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулиці. Якщо я не повернусь до півночі на умовлене місце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку… — Він раптом спробував пом'якшити голос. — Не гнівайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, — боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певні, що я вам же зичу добра. Ви відчуєте це самі, коли наші плани здійсняться…
Незважаючи на те, що я був приголомшений і пригнічений, я ще тримав себе в руках.
— Навіщо, власне, ви плекаєте такі, скажімо, нерозумні плани? — запитав я. — Навіщо хочете летіти до іншої сонячної системи?
— Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, — спокійно посміхнувся Олаф. — Отже, спочатку кілька запитань: чому туди летить Навратіл?
Я відповів, що Навратіл хоче дослідити незнайомі планети та життя на них, розкрити нові закони природи, яким скоряється наша Галактика, і взагалі прагне поширити обрії науки.
— Таємнича планета Ікс надсилає до нас сигнали, які свідчать про існування невідомих людей, — продовжував мій праплемінник. — Саме туди Навратіл попрямує насамперед. Що він хоче робити на тій населеній планеті?
І це запитання не спантеличило мене:
— А хто б не хотів зустрітися з
