Планета трьох сонць - Володимир Бабула
— Заткни пельку! — люто зашипiв Краус з густого чагарника. Стрiлянина, певно, потривожила все селище!
Грубер уперто труснув головою i, не озираючись, почвалав до човна.
— Стiй, занапастиш себе i нас! — розпачливо гукнув Краус. — На рiчцi квартяни побачать тебе як на долонi.
Але Грубер iшов далi, як сомнамбула.
— Та чого ти з ним панькаєшся?! — Мак-Гардi повiльно пiдняв рушницю.
Краус вибив зброю з його рук:
— Ти збожеволiв?! Чи не бачиш, що вiн п'яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тiльки вдвох? Тодi давай пострiляємо один одного, та й буде кiнець усiм мукам…
Вiн побiг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю i вiдтягнув у кущi.
— Що ж тепер? — запитав глухо Мак-Гардi.
— Чекати. Зараз бiльш нiчого не вдiєш. Побачимо, що вiдбувається в селищi.
Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.
У Мак-Гардi поморочилося в головi. Очi злипались вiд утоми. Вiн непомiтно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напруженi нерви, як електрична iскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скронi.
— Не спи… — з несподiваною нiжнiстю доторкнувся вiн до Мак-Гардi. Нiде анi шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, мiцно або ж вони взагалi глухi — бiс його знає!
— Скорiше за все, гадаю, нiч для них служить днем, i всi вони десь у мандрах, — мiркував сонний Мак-Гардi. — Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось…
— А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестрiляють нас на рiчцi, мов зайцiв.
— Почекаємо до ранку та й пiдемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намiрiв.
Краус погодився. Вiн пiдповз до човна, вибрав з нього найцiннiший вантаж i розiклав у чагарнику навколо себе, щоб мати пiд руками. Мак-Гардi тим часом заснув.
Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнiтила його; йому ввижалось i вчувалось те, чого й не було насправдi.
Ось йому почало здаватись, що великi кулi на високих пiрамiдах в селищi засяяли… Спочатку вiн i це сприйняв як обман зору, як наслiдок перевтоми, але незабаром пересвiдчився в реальностi явища. Справдi: кулi спалахували ясно-блакитним свiтлом, згасали, потiм знову загорялись червоним, жовтим…
«Квартяни, мабуть, сигналiзують…» — подумав Краус i ще дужче притиснувся до землi. Мак-Гардi вiн не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулi сяяли щораз iнтенсивнiше; вони тепер спалахували хаотично, рiзними барвами.
Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркiт. Та ось незвичайнi звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, — та ще й так, що аж задвигтiло все довкола.
Краус злякано озирнувся i закам'янiв: на обрiї, чiтко окреслюючи вершини гiрського пасма, до неба зводились палахкотливi язики вогню.
Загримiли новi удари — ще сильнiшi. Помiтно заколивалась земля. Мак-Гардi прокинувся i, забувши про обережнiсть, спросоння загорлав:
— Що сталося?.. Нас обстрiлюють?.. Нас виявили?
Краус притиснув його до землi:
— У наших горах стався вибух вулкана… Наша «Ластiвка», мабуть, загинула…
Мак-Гардi лiг навзнак i втупив байдужий погляд у небо. Повiльно витягнув з кишенi «горiлчаний» банан, надкусив його.
Краус безпорадно знизав плечима.
* * *
Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв i здивовано клiпав очима. Мак-Гардi поплескав його по плечу:
— Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе…
— Ну, що ж, ходiмо… — сказав пригнiчено Краус, пiдводячись.
— Раз мати породила, раз i помирати! — спробував посмiхнутись Мак-Гардi. Грубер, нiчого не розумiючи, покрутив головою i почвалав за своїми приятелями.
Незабаром вони дiйшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр пiднiмався над рiвниною. Нерiшуче зупинились i в захватi дивились на незвичайнi будови.
В ясне блакитне небо здiймалися чотири стрункi, гладенькi пiрамiди метрiв на п'ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лiвому розi вимощеного чотирикутника стояла трохи бiльша пiрамiда без таємничих куль, а праворуч — найдивовижнiша будова з усiх: велетенська пiвкуля, на якiй було прилаштовано три конструкцiї з широкими спiралями, — тi, що, як виявив Краус при першiй розвiдцi, непомiтно й безперервно змiнювали свiй напрям.
— Я нагадую собi тут Наполеона перед єгипетськими пiрамiдами! бадьоро вигукнув Мак-Гардi, щоб заглушити свiй страх. — Менi здається, що й цi будови є тiльки пам'ятниками славетного минулого Кварти. Нiде анi душi; нiде нi вiкон, нi дверей. Як тут можуть жити люди?
— Ти наївний! — засмiявся Грубер. — Цi люди на вигляд зовсiм iншi, анiж ми. Може, вони зовсiм не дихають або й справдi невидимi… — додав вiн тихше.
Краус заперечливо махнув рукою:
— Безглуздя! Кулi вночi не сяяли самi собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходiмо краще далi. Може, хтось вийде нам назустрiч, або виявимо який-небудь хiд до примiщень.
Грубер перший скочив на помiст i пiшов нетвердим кроком. Обидва приятелi рушили за ним. Нiде нiщо не ворушилось, тiльки вiтер свистiв у дивних конструкцiях.
Бiля найвищої пiрамiди зупинились. Мак-Гардi обережно доторкнувся до
