Відродження-4 - Кулик Степан

— Хотіли найняти?

— Так. Майже зовсім зважився. Принаймні нікого кращого не було. Але, погодьтеся, навіщо він мені тепер, коли я можу спробувати найня… еее… домовитися з тим, хто його переміг?

— А ми домовимось? — підняв я брову.

— Пам'ятаєте, мілорде, ви щось про будинок згадували? — ніби пригадуючи, потер підборіддя купець. — Саме у цьому місті? Чи, наприклад, у столиці? Якщо в Лікурзі, то є на прикметі один особняк. Невеликий. Кімнат шість… Натомість зі своїм двориком, стайнею, прибудовою для прислуги та невеликим садком. А якщо в столиці… Гм… Тут, звичайно, складніше… Але, гадаю, вдасться підібрати варіант не набагато гірший. Звісно, ​​не в центрі. Але й не на самих задвірках.

— Навіть так? — присвиснув я. — Що за товар у вас? Віз золота?

— Не повірите, мілорде, — мимоволі понизив голос майже до шепоту Гуго. — Значно дорожчий. Як мінімум у кілька разів.

— Фіга собі… І що це?

Цього разу купець не поспішав з відповіддю. Точніше, відповідь у нього була готова заздалегідь, але треба було, щоб я перейнявся усією серйозністю.

— Повірте, мілорде, вам краще не знати. Є такі таємниці, зіткнувшись із якими, люди починають зникати. А ви молодий, сильний, багатий. Мабуть, від дівчат відбою немає. Живіть і радійте. Навіщо вам зайвий головний біль? Прийміть обоз... із трьох возів. Доведіть, куди слід… отримайте свій будиночок і… живіть ще хоч сотню років. Без турбот і клопотів.

— Звучить розумно.

— Я радий, що ми зрозуміли одне одного, — полегшено перевів Гуго. — То як? Домовилися?

— Не бачу перешкод, — знизав я плечима. — Але… По-перше, — у мене на завтра намічено деякі невідкладні справи. І я хотів би з ними впоратися, до від’їзду. Щоб потім ще раз не повертатися до Лікургу. По-друге, — я подорожую не сам. Зі мною дівчина. Воїтелька. І я не маю наміру її тут залишати.

— Це не проблема. Якщо залишите місто до полудня. Довше затягувати не раджу. У такому випадку вам потім у дорозі поспішати не доведеться, щоб вчасно дістатися до місця призначення. Кількість супутників чи стражників — цілком на ваш розсуд, — відмахнувся купець. — Для мене важливе лише одне: товар має бути доставлений вчасно та в цілісності. В усьому іншому, у вас є повна свобода. Тільки, звісно, ​​послуги тих, кого я не наймав особисто, ви оплатите самі. Справедливо?

— Цілком.

— Ну, тоді за ваш новий будинок, мілорде, — підняв кубок Гуго. — І дорогу без ям.

Випити можна. Чому ж не випити, особливо коли вино таке смачне. А ось крапку у розмові ставити передчасно.

— Що сказати… ти мене майже переконав, — витираю рота, відставляю спорожнілий кубок і нахабно переходжу на «ти». Шляхтич я чи ні? А він лише звичайний торгаш. Тож нехай собі не уявляє занадто. А заразом, відчує, що попередні ласки закінчилися. Тільки суть. — І все ж лише майже.

— Але…

— Не перебивай! — трохи підвищую голос. — Я майже згоден. Але тільки в тому випадку, якщо ти чесно відповіси мені ще на два запитання.

— Хоч на десять, — полегшено зітхнув Гуґо. — Мені приховувати нічого. Якщо тільки ви, мілорде, не хочете дізнатися, що за вантаж доведеться охороняти. Тут, даруйте… — купець розвів руками. — Це не моя таємниця.

— Пам'ятаю, — пробурчав я. — Хто знає надто багато — погано спить і живе недовго. Не турбуйся. Я про інше… Перше… Якщо вантаж настільки цінний, що ти можеш викладати величезні суми на його охорону, то чому не сплатиш послуги мага? Куди ж простіше? Чара-бари, трах-тибидох... Вжик, і товар на місці.

— О, якби це було можливо… — знову зітхнув Гуго, тільки цього разу засмучено. — Наскільки все було б простіше. На жаль, мілорде. Вантаж не можна піддавати магічному впливу. Від цього він… еее… зіпсується. Тому доводиться так.

— Ну, нехай… — кивнув я. — Дивно, але буває. Тоді друге питання. Чому я? І не треба про кращого бійця. Ніхто не оцінює можливості воїна з одного-єдиного бою. До того ж, такого швидкоплинного. Адже, якби Грім не був настільки самовпевнений, ще невідомо, чим усе закінчилося б.

На цей раз купець мовчав довше. Потім кивнув.

— Так, мілорде. Ви маєте рацію... Вибачте за невелику хитрість. Ні, ваша перемога в бою мала значення, але я вибрав вас не лише тому.

— Продовжуй.

— Шляхтич… Мені потрібен був шляхтич.

— Угу… — гмикнув я. — Цікаво. Вперше чую, що бувають товари, які можуть охороняти лише шляхтичі.

— Не в цьому річ, мілорде. Просто мені потрібні гарантії, що вантаж буде доставлений. А що може бути надійніше слова благородної людини? Звичайний найманець, якщо хтось пообіцяє йому винагороду більшу за мою платню, навіть вагатися не стане. Тоді як шляхтич...

— Я зрозумів. Можеш не продовжувати. Але тоді постає третє питання. Хіба я єдиний шляхтич у всьому Лікурзі?

— Гм… Якщо я скажу правду, мілорде… як є… ви не образитеся?

— Я ж її від тебе і домагаюся. То чого ображатися? Викладай.

— Ви єдиний із благородних, хто вийшов на кулачний бій з простолюдином. А це означає… вибачте великодушно, якщо мої слова вас зачеплять…