Відродження-4 - Кулик Степан

Вгадав. Незважаючи на те, що Цегла начебто завдавала ударів частіше і сильніше, різниця у вазі своє зробила і Товстун встояв. А ось від одного з його стусанів супернику реально зле, та так, що навіть добивати не довелося. Боєць ступив назад і опустився на коліно.

— Ваш виграш, добродію… — ніби за помахом чарівної палички з'явився поруч букмекер. — Вітаю. Не бажаєте зробити ще одну ставку? У синіх штанах Кремінь. У сірих — Дилда.

У коло саме виходила чергова пара. Один — невисокий, але щільно збитий. Другий — відповідно прізвиська — на півтори голови вищий.

— Як ставлять?

— Кремінь один до двох. На довгого один до чотирьох.

— Давай, ризикнемо. Усі на Кременя.

— Прийнято, — кивнув букмекер і швидко пірнув у натовп, продовжуючи збирати гроші з бажаючих збагатитися на перемозі. Судячи з передзвону монет, таких було в достатку. Ну так не на мордобій же, справді, милуватися прийшли. Цього в будь-якому шинку безкоштовно скільки завгодно.

Ризикнув? Так. Довгі руки серйозні переваги. Але мені здалося, що другий боєць не такий простий. Не дарма ж — Кремінь? Ось на нього і поставив.

Поки розмірковував, поєдинок розпочався.

Як я і припускав, Дилда бив здалеку, намагаючись утримувати супротивника на відстані. А ось той після попередньої пари здивував. Боєць не приймав покірно ударів, демонструючи витривалість, а ухилявся. Не від усіх, але все ж таки, більша частина ударів нешкідливо ковзала по плечах. Один, другий… десятий… Темп почав спадати — довготеслий видихався. Паузи між ударами ставали дедалі довшими. І ось, пропустивши побіжно черговий удар, Кремінь швидко ступив уперед, злегка присів, пружинячи на ногах, а потім щосили вліпив кулак у підборіддя суперника.

Дилда здригнувся, безглуздо змахнув руками, захитався... позадкував, а потім — звалився, як підрубаний.

— Сьогодні ваш день, добродію… — простягнув мені жменю срібла букмекер, усе ще з посмішкою, але вже не такою веселою. — Навіть боюся питати щодо наступного бою.

— А буде ще?

— Звичайно, — кивнув той. — Навіть якщо не заявиться третя пара, то переможці попередніх боїв зійдуться за головний приз. Три золоті імперіали. Тож… — у цей момент погляд його щось вичепив, і по обличчю наче хмара мазнула. — От потвора… Знову приперся… — буркнув невдоволено. — Все… Перепрошую, мілорде, але, схоже, на сьогодні більше розваг не буде.

— А що так?

— Та ось, — вказав очима. — Бачите того типа в масці? Це Грім. Щоб його й справді громом траснуло. Понадився, як на роботу. Хоч припиняй бої… — і закричав голосно. — Гей! Грім! Май совість! Ти ж людям усі веселощі псуєш!

— Я порушую якісь правила? — незворушно промовив той, спокійно дивлячись на натовп крізь проріз маски, що закривала більшу частину обличчя.

— Ні, але…

— А якщо ні, то й не галасуй, Векселю. Хоча… можете мені одразу гроші віддати. Щоб дарма час не витрачати. Я сьогодні трохи поспішаю.

Натовп невдоволено загув, але оскільки Грім справді нічого не порушував, а бути найсильнішим бійцем не заборонено, на цьому все й закінчилося.

— Перепрошую, я у вашому місті вперше… Не поясните так, щоб і чужинець зрозумів.

— Що тут пояснювати, — знизав плечима букмекер. — Грім, на сьогодні, найкращий боєць у місті. За останні три тижні його ніхто не зміг перемогти. Приходить, кладе кожного, хто наважиться кинути виклик. І… забирає золото. Приз, гаразд… все одно комусь дістався б. Але ж через його непереможність ніхто вже навіть ставки не робить.

— Цікаво. А чи великий коефіцієнт?

— Один до п'ятнадцяти минулого разу було, — кивнув букмекер. — Сьогодні, може, й один до двадцяти буде. Але що толку, якщо ніхто не ризикне?

— До двадцяти, кажеш? Гм... А на себе можна ставити?

— Чому ні? — здивувався букмекер. — Гроші є гроші.

— Добре. Підійдеш, коли настане час відбирати перемогу у переможця. А тепер, давай подивимось на вашого Грома.

Дивитися загалом, особливо не було на що. Товстун тільки-но сплюнув і рукою махнув. Визнаючи поразку заздалегідь. А Кремінь наважився. Чи справді вважав себе не слабшим, чи гроші були потрібні. Хоча, можливо, просто такий характер: ніколи і нікому не поступатися без бою.

Ось тільки бою не вийшло. Грім прийняв кілька ударів на руки, пристосовуючись до швидкості противника, а потім улучив момент і вдарив сам. Швидко і навіть, я сказав би, недбало. Мов відмахнувся. В кожному разі, збоку здавалося, що таким ударом і муху не прибити.

Але Кременю вистачило. Та що там вистачило… Його буквально з ніг збило. Бац! І боєць лежить землі. Ніхто й зрозуміти нічого не встиг.

Окрім мене… Бо я здогадувався, чого саме чекати, і бачити вмів.

На мить перед ударом, кулак Грома ніби оповило зеленим світінням. До речі, Грім був одягнений у вільного крою сорочку з довгими рукавами якраз салатового кольору. Напевно, щоб замаскувати своє вміння.

Так що мій здогад підтвердився. У бійцівське коло виходив чарівник. Швидше за все, учень-первачок. Для справжнього мага пара золотих не гроші. А ось юному адепту, що освоїв поки що лише пару-трійку заклинань, такий щоденний приробіток був дуже доречним. Адже й робити, насправді, нічого не треба. Гроші самі в кишеню сиплються.