Відродження-4 - Кулик Степан

— Не турбуйтеся. Все буде у найкращому вигляді.

Хлопець буквально випарувався, а вже через хвилину до нашого столика задріботіла дівчина в білому чепчику і фартуху, поверх сукні. З величезним підносом у руках. Я навіть здивувався. Бо не був певен, що зміг би його утримувати з такою легкістю. Рівно до того моменту, поки не згадав про магію.

Ні, мабуть, я ніколи до цього не звикну. Хоча… куди подітися? Доведеться. Раз вже намірився жити у цьому світі.

Дівчина тим часом опинилася поруч і швидко розставила на столі миски з їжею. В основному, як і замовляв, усіляке м'ясо. Окремо, ближче до мене — пузатий глечик із чимось пінистим. А біля Сашки — скляний графин.

— Смачного.

— Дякую…

Я знайшов поглядом хлопця, який вирішив, що його послуг ми більше не потребуємо і збирався вийти в хол, і поманив до себе.

— А скажи но, що там за змагання у вас, на задньому дворі?

— Так цеє... на кулаках сходяться... охочі силою помірятись.

— І що, просто так, від чого робити морди один одному б'ють?

— Чому, просто так… — навіть руками розвів прислужник. — Три золоті дукати переможець отримує.

— Аж три?! — присвиснув я. — Круто ... Двічі у вашому закладі повечеряти зможе. Якщо зуби залишаться… І чи варто заради цього пріти?

— Ставки, мілорде... — прислужник понизив голос і нахилився ближче, наче повідомляв мені смертельно небезпечну таємницю.

Он воно що. Тоталізатор... Я в минулому житті ніколи в цьому участі не брав. По-перше, — зайвих монет не було. Та що там зайвих, грошей просто не було, а якщо випадково обзаводився монеткою-другою, то поспішав віднести її до харчівні Возгена. По-друге, — всі поєдинки та змагання відбувалися тільки в межах школи, а Сидір не любив, коли по його базі сторонні лазили. Тим паче, голодранці. Але чути доводилося. Як щасливчики вигравали на тоталізаторі величезні (природно, в моєму минулому розумінні) суми. Щоправда, як і про тих, хто, програвшись у чисту, пускав собі кулю в лоба чи ставав рабом. А ще шепотілися, що зірвати куш — навіть не половина справи. Куди складніше з тими грішми потім додому дійти.

— І великі суми ставлять? — поцікавився так само пошепки.

— Коли як… Раніше десятку, або й дві, той, хто переможця вгадав, міг підняти. Зараз — менше, — відказав служка. — Бо останні два тижні перемагає лише Грім.

— Грім?

— Він себе називає Громовержцем, — знизав плечима хлопець. — Але хто це вимовить? Та й не в імені суть. Важливо, що ніхто не може його перемогти. Ось ставки й падають.

— Гм… Цікаво. І скільки отримає той, хто поставить проти нього? Якщо виграє?

— Вчора один до ста приймали, — закотив очі служник. — Та тільки все одно переміг Грім.

— Угу… угу… І що, він реально такий сильний боєць?

— Та не сказати... На вигляд зовсім не здоровило. Хто такий — невідомо. Маску носить. Ареною більше бігає ніж б'ється. Але завжди влучає момент і завдає удару такої сили, що будь-кого з ніг збиває.

Ще цікавіше.

— Так, так... А розкажи правила? Як бої відбуваються?

— Зазвичай, три-чотири поєдинки… щоб визначити переможця дня. А потім — скільки буде бажаючих перемогти його та забрати приз. Раніше і до п'яти охочих набиралося. Тепер же виходить Грім і… і все. Проти нього вже ніхто не наважується.

— Гм… Думаю, на це варто подивитися. Ти як? — Повертаюся до Сашки.

— Мордобою я не бачила чи що? — Фиркнула дівчина. — Дякую. Я краще спати піду.

— Як скажеш. А я, мабуть, гляну одним оком. Що там за боєць такий… непереможний.

— Сам, сподіваюся, не полізеш?

— Звичайно ні, — я подивився дівчині в очі найчеснішим поглядом, який тільки зміг зобразити.

— Трапезу накажете до кімнати віднести? — прислужник вказав поглядом на стіл. — Чи сюди повернетеся?

— Повернуся. Тільки ж охолоне все.

— О, не турбуйтеся, мілорде... — слуга дістав і нашитої поверх лівреї кишені якийсь медальйон і повів ним над столом. І все, що на ньому стояло, одразу затягло легким, сріблястим серпанком. — Для тих клієнтів, хто сплатив за кімнату, це включено в послуги… Дві години всі страви будуть тієї ж температури та свіжості, як зараз. А якщо затримаєтеся — розігріємо або замінимо свіжим.

— Гм... Мені такий сервіс подобається, — кивнув я похвально. — Не дарма ваш готель вважається кращим.

— А то… — служка приосанився так, наче заклад належав йому самому. — До речі… — кинув погляд у вікно. — Якщо не передумали, раджу поквапитися. Стемніло. Ось-ось ліхтарі запалять. Тоді ж і бої розпочнуться.

На вулиці справді остаточно стемніло.

Я вийшов назовні і задивився на нічне небо. Дивно, не перший день тут, але тільки зараз, споглядаючи чужі зорі у просвітах між дахами будинків, остаточно усвідомив, що це не моя планета. Хоча, якщо плани не зміняться, цілком можливо, що й стане нашим із Сашкою новим домом. І для наших дітей теж…