Відродження-4 - Кулик Степан

Місто мені сподобалося.

Швидше за все, я підсвідомо очікував побачити якусь подобу земних нетрів, адже спогади прожитих років нікуди не поділися, тому заздалегідь був негативно налаштований. Що ж, тим приємнішою виявилася дійсність.

Щойно ворота та стіна залишилися позаду, як я немов у казці опинився. Захоплене зітхання Сашки це відчуття тільки підтвердило.

Гарні, пофарбовані в приємні оку пастельні кольори, дво-триповерхові будинки під червоною черепицею, що потопають у зелені невеликих садів і палісадників, були більше схожі на іграшкові будиночки ніж на житло. А обов’язкові, різноманітні флюгери на дахах, тільки посилювали враження. Скрізь чисто, прибрано… Фонтани дзюрчать… Мешканців багато, але ніхто не метушиться, не біжить, наче на пожежу. А головне, незважаючи на те, що вулиці та площі аж ніяк не порожні, жодного ярмаркового гаму та вереску. Навіть чути, як птахи цвірінькають.

Хоча, ні… Поквапився. Не скрізь так.

Ось і натовп. Десятка три чоловіків, судячи з одягу, різних станів та достатку, про щось запекло сперечаються. І градус суперечки явно зашкалює, — того й гляди переросте в бійку. Дуже вже вони жваво руками розмахують, хоча, за одяг ще не хапаються.

Відверто кажучи, чужі справи мене мало хвилюють, проїхав би повз і оком не кліпнув. Якби цей натовп вирував в іншому місці. А не буквально за два кроки від будівлі з величезною вивіскою, на якій була зображена яєчня, що смажиться на сковороді, з місяцем замість жовтка. А щоб не сумніватися, під малюнком красувався напис. «МІСЯЦЬ І ЯЄЧНЯ»

— Ти куди нас привів, друже? — смикнув я поводиря. — Це що за балаган? Ану, веди в інше місце. Де тихіше… Тут же не заснути.

— Не турбуйтесь, мілорде, — похитав головою хлопчина. — Це ненадовго. Година-дві і все вщухне. А «Місяць і яєчня» найкраща. І ліжко м'яке, і готують смачно. Ще ніхто не скаржився.

— Справді? — покосився я недовірливо на жвавий натовп. — А це що? З якого приводу збори?

— Так це... змагання... Господиня готелю надає вечорами задній двір для змагань. Ось і приходять сюди ті, хто хоче і вправність показати, і гроші заробити.

— Гроші? — зацікавився я. Заробити не завадило б. Гроші така штука, що зайвими не бувають. — І багато?

— О-о! — Закотив очі хлопчина.

Ну так. Знайшов когось спитати. Забув уже той час, коли з парою мідяків у кулаку почував себе багатієм, здатним купити майже всю харчевню Возгена.

— Зрозуміло... Гаразд, це я без тебе з'ясую.

Зістрибнув на землю і простяг хлопчику з десяток мідяків.

— Коней розсідлати, виводити, напоїти, поставити у стійло та задати кормів. Впораєшся сам — всі монети твої. Помічників наймаєш — заплатиш. Старшому конюху скажеш — виїжджатиму, не скривджу. Все зрозумів?

— Так, ваша милість, — хлопчина вклонився. — Не турбуйтесь. Все зроблю у якнайкраще.

Фенько повів коней далі, а ми з Сашкою пішли до готелю.

Біля дверей ніхто не зустрічав, але ті, щойно ми наблизилися, самі гостинно відчинилися.

Я навіть здивувався на мить, поки не згадав про магію. Хитро придумано. Відразу демонструє, що це не аби якась забігайлівка. Якщо господар на оплату чародія не поскупився.

А ось усередині вже звичніше. Невеликий, затишний хол, сходи нагору — мабуть, до апартаментів. Невелика ляда з молодим хлопцем позаду неї. Далі — широкі двері, з яких виразно тягнуло запахами кухні.

Тільки-но ми переступили поріг, як назустріч кинувся приблизно ровесник Фенька, тільки зодягнений у ліврею.

— Доброго вечора, пане... пані... Чого бажаєте?

— Кімнату та вечерю... — хотів додати «найкращу», але стримався. Хто знає, які тут ціни. Може, сто золотих за ніч попросять. З огляду на те, що в тому номері колись спадкоємець трону ночував. А я, принаймні поки що, не готовий смітити грішми.

— Є гарна кімната за п'ятдесят срібних, — оголосив хлопчина. Мабуть, наметаним оком вловивши суть моєї затримки. — Це разом із вечерею. І трохи простіша… За двадцять. Вечеря окремо. Яку бажаєте зайняти?

— Тримай... — я матеріалізував у долоні золоту монету. — За два дні… — потім додав до неї ще й срібну. — У стайні наші коні. Прослідкуй.

— А ваш багаж? — трохи здивовано глянув нам за спини слуга.

— Без речей мандруємо… — пояснив я. — Веди до столу…

— Звичайно, мілорде, — служка зауважив перстень шляхтича. — Як накажете… Прошу за мною.

Я не схибив. Двері справді вели до обідньої зали. Не дуже великої, під стать холу. Усього шість столів. Але, за потреби, три-чотири компанії на дюжину-півтори чоловік могла притулити легко. Так, щоб сусіди не штовхалися ліктями. Між столами, візуально відокремлюючи їх, стояли великі діжки з якимись розлапчастими рослинами. Але головною фішкою був звичайно ж камін. У якому на рожні, над жаром, спливала масними соками туша якоїсь тварини. Ці аромати я й уловив ще в холі.

— Ось за цей стіл… прошу… — хлопець вказав місце. — Будуть якісь окремі побажання чи накажете подати те, що готове?

— Головне, м'яса побільше... — уточнив я. — Решту, за готовністю. Ну і, з урахуванням, леді… — вказую поглядом на Сашку .