Відродження-4 - Кулик Степан

— Перепрошую, мілорде… — почувся позаду незнайомий, чоловічий голос. — Не відмовте приділити хвилини уваги?

Я повернувся до того, хто говорив. Невисокий, досить кремезний міщанин. Судячи з одягу — досить заможний. Але не франт. Речі добротні, дорогі, та без зайвих прикрас, що мають підкреслювати розкіш. Точніше те, що цей конкретний індивід може собі дозволити не особливо рахуватися з грошима.

— Чому ні? Якщо лише недовго. Я, знаєте, не довечеряв. І не проти повернутися до трапези без зайвих зволікань.

— Так навіть краще, — зобразив напівуклін незнайомець. — Я сьогодні теж ще не вечеряв… Будь прокляті ці справи. Тому, мілорде, пропоную не стирчати на вулиці, а пройти в ресторацію. Де й поговорити, не поспішно, а докладно. Вечеря, зрозуміло, за мій рахунок.

— З чого раптом? І... я й досі не знаю, з ким маю честь?

— Ну, як же, — посміхнувся незнайомець. При цьому його чіпкий погляд ожив. Наче це він сам щойно взяв приз. — А ваша перемога, мілорде? Хіба вона не варта кубка гарного вина? Щодо нашого знайомства, то немає нічого простішого… Дозвольте відрекомендуватися, мілорде. Гуго Хрускіт. Негоціант. Постійно мешкаю в Оуені, нашій столиці. Тут — проїздом. По справах.

Чоловік зобразив дуже поштивий уклін.

— Сподіваюся, мілорде, формальності улагоджені, і більше нічого не заважає двом чоловікам провести якийсь час за трапезою та приємною бесідою?

— Впевнені, що приємною? — якась тривога все ж таки не залишала мене. Надто вже несподівано з'явився цей Гуго.

— Абсолютно… Бо нікого ні до чого не зобов'язує. Ні, не приховую, мілорде: у мене буде до вас певна пропозиція. Але ж ви, якщо не цікаво, зможете відмовитися. Як і від зайвої страви на столі.

— Якщо так… — знизав я плечима. — Тоді нехай. Ходімо.

Зайшовши в готель, я повернув у бік ресторану, але Гуго, що йшов позаду, акуратно притримав мене за лікоть.

— Ні-ні, мілорде, нам не туди. Я попросив накрити в номері.

— Попросили накрити? — здивувався я. — Заздалегідь? А якби я відмовився?

— Розумію і буду відвертим, мілорде… — кивнув той. — Спочатку гість планував інший. Але обставини змінилися. Сподіваюся, на краще.

— Заінтригували.

— Ну, я ж купець, — посміхнувся Гуго. — А вміння здивувати клієнта, один із найкращих способів збільшити продажі.

— І чим ви торгуєте, можна, поцікавитися? Втім… наперед можу вас розчарувати. Я зовсім нічого не збираюся купувати. Принаймні найближчим часом. Хіба що у вас є на прикметі гарний будинок за невисокою ціною?

— Будинок? — перепитав купець і знизав плечима. — А чому ні? Якщо зійдемося в головному, то і це питання можна обговорити.

Тим часом ми піднялися на другий поверх, де біля одних з дверей стояв слуга. Побачивши нас, він відкрив їх і ступив убік, пропускаючи.

— Проходьте, мілорде. Сідайте, де зручно і... якщо сильно зголодніли — не соромтеся. Справа терпить…

— Добре… — не став я комизитися, тим більше що страви на столі виглядали дуже апетитно. — Ви господар. Я — гість. Тож, правила ваші.

Хвилин десять у кімнаті було чути тільки стукіт виделок об тарілки і булькання вина, що наповнювало кубки. До речі, дуже непоганого. Я у винах, зрозуміло, цілковитий профан. Та й де було вчитися, якщо останні десять років розрізняв аж три види напоїв: вода... морквяний чай, що видається на талон після здачі крові, і пляшка пива у харчівні Возгена, якщо пощастило розжитися зайвим мідяком. А, ні, брешу… Була ще пляшка чогось солодкого та міцного у новорічному наборі. Тож зараз я визначав якість напою лише за одним критерієм: смакує чи ні. Вино, що наливав Гуго, подобалося. Воно легко пилося і залишало в роті приємний смак.

Але, якою б чудовою не була вечеря, людина не гумова, і зайвого в себе не запхнеш. Як не намагайся. Навіть задарма.

— Ф-фу… — відкинувся я важко на спинку крісла, серйозно роздумуючи: послабити пояс чи не варто? — Дякую за частування. Ситий... Можемо поговорити.

— На здоров'я, мілорде… Радий, що зміг догодити, — без тіні глузування відповів купець. — А справа… Справа загалом проста. Є певний вантаж… І для мене дуже важливо, щоб він у цілості й безпеці, — а також, у узгоджений термін, — опинився в потрібному місці.

— Охорона, потрібна? — здивувався я. — Так в чому проблема? Я поки від брами до готелю доїхав, не менше півсотні різного озброєного люду бачив. Навіть парочка лицарів траплялася. А ви, судячи з частування, не бідуєте. Значить, цілком можете дозволити собі найняти будь-кого.

— Вибачте, мілорде, що перебиваю… — гмикнув Гуго. — Але на який ляд мені «хто завгодно», якщо я можу на… еее… запропонувати охорону вантажу найкращому?

— Геть таки «найкращому»? — прийшла моя черга зображати здивування, хоча лестощі були приємними.

— Можете в цьому не сумніватися, — серйозно відповів купець. — Я кілька днів переглядаю різні кандидатури. Тож за слова відповідаю. Не скажу за все королівство, але в Лікургу — так, ви найкращий.

— І ви це визначили за одним єдиним поєдинком?

— Чому ні? — розвів руками Гуго. — Ось ви здивувалися, що я вечерю замовив заздалегідь. А в цьому немає нічого дивного. Просто він призначався для Грома. Угу, того самого, якого ви вклали ниць. І до нього я придивлявся кілька останніх днів.