Червона зона - Артем Чапай
– Нахуй звiдси.
Мордатого, який мене побив, тримає ззаду пiд обидва лiктi його приятель, той уже не рветься до мене, тiльки продовжує матюкатися скоромовкою, триповерховими.
Я працював у «Точцi G» майже мiсяць, але звiсно, зарплатню менi не виплатили. Добре хоч чайових сяк-так вистачало прожити вiд змiни до змiни.
Цілий наступний тиждень я безуспішно, як i першого разу, намагався знайти роботу.
Висiв на шиї у Романа. Вiн i знайшов менi нову:
– Знайомому потрiбен грузчик.
Грузчиками у червонiй зонi називають вантажникiв.
– Але менi потрiбен надовго. Ти ж надовго? – запитав господар.
– Так, – кивнув я.
– А то вiчно йдуть через три-чотири мiсяцi.
– Я надовго, – повторив я.
– Чи йдуть у запiй, три днi на роботу не приходять, а ти сам розвантажуй, – не заспокоювався вiн.
– Я не п'ю.
– Менi потрiбен постiйний грузчик, – наполягав господар.
Вiн розмовляв зi слабким акцентом, але без помилок. Це був азербайджанець рокiв п'ятдесяти на iм'я Алiк, зi стриженим пiд машинку посивiлим волоссям. Вiн починав повніти. Алiк приїхав пiд хлiбний кiоск, який стояв на перехрестi Героїв Севастополя з Борщагiвською, старим бiлим унiверсалом. Крiзь немите лобове скло з переднього сидiння на нас дивилася його дружина, також рокiв п'ятдесяти, з темнiшим, нiж у Алiка, обличчям, із розпущеним по грудях лискучим чорним волоссям, дуже товста. Коли Алiк повертався до неї спиною, вона пiдбадьорливо менi усмiхалася.
– Я вранцi бiгаю, – сказав Алiк. – Заразом перевiряю, як i що.
– Ясно.
– Роботи небагато. Тобi Роман казав, що я продаю тiльки хлiб i випiчку?
Я кивнув.
– Лотки неважкi, це тобi не вагони вантажити. – Алiк махнув рукою й пiдняв брови. – У мене на Борщагiвському базарi ще три кiоски, часом доведеться пiдмiнювати. Але основна твоя робота тут. Бути перед шостою ранку. Вiдмикаєш своїми ключами. О шостiй – шостiй тридцять приїжджає перша машина з хлiбом. Її треба встигнути розвантажити до сьомої двадцять. Iнакше я плачу за простiй, зрозумiв?
Я кивнув.
– Потiм лишаєшся допомагати Надi, продавщицi. Вона приходить о сьомiй. Лотки часом переставляєш, порожнi вниз, повнi ближче до Надi. Взагалi легко. Об одинадцятiй тридцять, до дванадцятої, приходить iще одна машина з хлiбом. Її розвантажувати не всю, тiльки щоб заповнити кiоск, скiльки продали. По п'ятницях i понедiлках, правда, до дванадцятої може продатися весь, тодi заповнюєш наново. Розвантажив другу машину, ще продавщицi зробив, що скаже – i десь о другiй вiльний. Запитання є?
Я кашлянув. За спиною Алiка його дружина лагiдно кивала менi.
– А, так. Зарплата шiстдесят нових доларiв на мiсяць. Можу розбити i платити щотижня. Хочеш, навiть по два долари щодня.
– Краще щодня, – сказав я, згадавши «Точку G».
Алiк зазирнув менi в очi. Я постарався надати їм чесного виразу.
– Без проблем, – рiвним голосом сказав Алiк. – Завтра о шостiй. Я буду тут, покажу що й до чого. Дам ключi.
Поки вiн iшов за кермо, його дружина встигла помахати менi рукою. Я вiдчув у нiй щось потужно материнське, хоча вона зовсiм не схожа на мою тендiтну, завжди коротко стрижену свiтло-русяву маму. Я пiдняв руку й постояв так, поки вони вiд'їжджали. Алiк i не подумав представити дружину.
R-18
– Ну ти даєш, – зареготав Валера й закинув голову так, що ледь не вдарився потилицею об стiну, аж я зiщулився вiд страху за нього. – Обскакав мого Ромчика.
– Роман з Умкою давно не разом, – заперечив Улугбек.
Ми втрьох сидiли близько шiстнадцятої години в кухнi квартири на Турiвськiй: я в кутку на продавленiй кушетці, Валера теж на кушетці, але ближче до дверей, поруч iз кривавим написом «Мийте кожен за собою!!!», а Бек через стiл вiд нас на табуретцi. Улугбек – двiрник, найнятий за грошi мешканцiв кiлькох сусiднiх кварталiв – починав прибирати лопатою смiття о пiв на четверту ночi, тiльки-но всi, хто його продукує, бiльш-менш повкладаються спати. Вiдповiдно, вiн i звiльнявся з роботи ранiше за iнших. Я приходив з Борщагiвки близько третьої чи о пiв на четверту. Далекобiйник Валера бував удома лиш коли вертався в Сiмнадцятку з рейсу, зате тодi був вихiдний по повнiй. Ми скористалися з того, що решта на роботi й кухня вiльна. На вкритому газетою столi стояла пляшка, три стопки, банка солоних огiркiв з магазину й готова копчена курка, теж магазинна. Улугбек принiс iз кiмнати гiтару, яка тепер стояла, притулена до стiни й бильця кушетки. Сонце у вiкно, травневе тепло, ми трохи розморенi.
– Талiб, – пiдняв чарку Валера, – за нову пару.
– Та вже не нову, – примружився Улугбек. – Тобi пiзно доповiли.
– Ну то за свободу iнформацiї, – пiдморгнув менi Валера й перехилив чарку.
Я прочистив горло:
– Просто нагоди не випадало.
– Що за винуватий тон? – Валера плеснув мене ручищею по спинi. – Якби Умка хотiла бути з Ромком, ххухх би ти що зробив.
– А я давно бачив, що разом вони не будуть, – сказав батько Умiди.
– Та, Ромка останнiм часом заклопотаний, – кивнув Валера, намагаючись пропхати вказiвний i середнiй палець у банку по огiрок. Йому вдалося це зробити, але з огiрком пальцi назад не вилазили. Валера зробив жалiсну мiну: – Талiб, дiстань огiрочок. У тебе пальцi худiшi.
Бек швидким жестом запхав у банку великий та вказiвний палець i витяг на газету великий огiрок. Потiм iще два. Валера й Бек виглядали поруч дивовижно: м'язистий, масивний велетень та дрiбний, жилавий узбек.
Я витяг iз кишенi гаджет i глянув на екран. Улугбек помiтив мiй жест.
– Вона сьогоднi затримається, – з усмiхом Насреддiна сказав вiн. Вiд зовнiшнiх кутикiв його очей пiшли зморшки-променi. Я опустив погляд на огiрки на газетi й узяв найменший. Огiрок був трохи пересолений, але хрумтiв на зубах саме як треба.
Тепер я мiг приходити на Подiл тiльки у другiй половинi дня, пiсля роботи. Кiоск Алiка стояв за двадцять метрiв вiд секторальної стiни, що йшла по Борщагiвськiй. Згори ходили озброєнi бляки, але на
