Червона зона - Артем Чапай

– По чому вашi квiточки?

– Десять копiйок! – вигукнула бабуся, пiднявши на мене свiтло-сiрi очi. – Отут двадцять штук – два рублi!

Не встаючи з ящика, вона нахилилася до бiлого пластмасового вiдра, взяла в кулак щiльний пучок квiтiв i пiдняла до мене. У вiдрi лишалося вп'ятеро бiльше нарцисiв, кожен на окремому тонкому стеблi. Квiти стояли, сантиметрiв на двадцять зануренi у воду.

– Два долари? – перепитав я. – Нових?

– Нi! Старих! – вигукнула бабуся. – Два рублi!

Це було так мало, що я звiв брови й хитнув головою, думаючи, що не розумiю.

– Двадцять штук – два рублi! Я так вiддаю, бо вже не можу стояти! Палку поклала, а сама сиджу!

Бiля бабусi на землi лежав костур. Тепер я бачив, що, сидячи на ящику, одну ногу вона тримала перед собою прямо.

– А як ще стiльки ж, буде чотири старих долари?

– Чотири рублi, так!

– То дайте на чотири.

Я дiстав п'ять нових центiв. Це було як п'ять старих доларiв, до грошової реформи.

– Хай буде так, – подав бабусi.

– Дати ще на рубель? – не зрозумiла вона.

– Нi, нi. Просто не треба здачi.

– Добре, – бабуся зашарiлась i опустила голову.

Я стиснув товстий пучок нарцисiв i поспiшив геть.

Квiти подарував Умiдi.

R-20

Злiва мене затисла огрядна жiнка, справа я вiдчував гаряче тепло п'ятдесятилiтнього дядька. Вiд нього несло перегаром, з-пiд пахви – пронизливо-кислим запахом поту. Дядько пiдняв руку, тримаючись за поручень над головою. На темнiй футболцi виднiла ще темнiша мокра пляма.

Маршрутка стояла в заторi на Глибочицькій, за трамваєм. Смуги праворуч i лiворуч теж стояли, бо трамвай ширший за машину, а їхали ми мiжряддям базару. Мiкроавтобус iнодi з гарчанням просувався на метр уперед i знову ледь не впирався бампером у трамвай. З колонок, вмонтованих у стелю, звучав гангста-шансон.

– Водiй! Випустiть! – гукнув чоловiк у кашкетi, що стояв у проходi бiля переднiх дверей. Однiєю ногою вiн спустився на приступку.

– Куди, пiд оту вантажiвку? – хмикнув маршрутник.

Перед водiєм хиталася православна iкона богоматерi, що звисала з дзеркала заднього огляду. Над лобовим склом висiли у ряд наклейки: «Як заплатиш – так поїдеш», «Їжте сємки зi шкаралупою», «Зупинок тута i тама нема», «Ша! Ша прогрiєм i поїдем», «Як тiльки – так зразу», а крайня праворуч вказувала стрiлочкою на сидiння поряд із водiєм: «Мiсце для красивої». По периметру лобового скла пiд чорний гумовий шнур були вставленi монетки в один цент.

– Шофер! Стоїмо ж! – гукнув хлопець у спортивному костюмi.

– Та випустiть! – басом проказала огрядна жiнка біля мене.

– А, хоч пiд колеса, – махнув рукою водiй i потягнувся до двох кнопок.

Переднi дверi зiтхнули й рiзко вiдчинилися. Чоловiк у кашкетi вискочив i прослизнув мiж маршруткою та вантажiвкою. За ним потяглись решта.

– Шофер, заднi! – крикнув хлопець у спортивному костюмi.

– Копни дверi, – водiй усiм тулубом розвернувся через праве плече.

Юнак щосили копнув дверi з лiвого боку.

– Справа! – крикнув водiй.

Юнак копнув iще раз, металева стулка зiтхнула й пiсля пiвсекундної паузи з брязкотом відчинилася. Чоловiк iз перегаром хитнувся вiд мене в бiк дверей, зате огрядна жiнка стала напирати, пiдпихаючи мене грудьми. Коли мене витисло через заднi дверi, я вiдчув себе корком, що випорснув iз пляшки. Щоб не тулитися до вантажiвки, вкритої сантиметровим шаром засохлого болота, я подався праворуч – i тут-таки стесав плечем шар бруду з квадратного крила маршрутки. Пiд пилюкою мiкроавтобус виявився жовтим.

Я пройшов мiж машинами та базарниками до вiдносно пiшохiдного ряду i почав протискатися мiж торгових наметiв униз по Глибочицькiй, ступаючи на розкислий картон i вiдкидаючи з-пiд нiг пакувальний пластик. На Верхньому Валу йти стало легше. Якоїсь аварiї я так i не побачив, машини просто стояли в заторi. Він тягнувся i крізь Житнiй ринок, що розкинувся вiд старого примiщення з увiгнутим арочним дахом до колишньої автостанцiї, займаючи її всю.

Там, де базар рiдшав, я побачив Улугбека. Вiн поспiшав.

– Бек! – гукнув я, але вiн не почув.

Старий швидким кроком перетнув Верхнiй Вал у бiк Контрактової, до кварталiв, вiдбитих у забудовника пiсля повалення паркану. Я пiдбiг уперед, завернув праворуч на Костянтинiвську, де зник Улугбек, побачив худу згорблену спину, мусив знов бiгти, щоб наздогнати його.

– Ви куди, Бек? – запитав я на ходу, порiвнявшись iз ним.

– Це ти. Привiт, – не зупиняючись, сказав вiн. – Там копати почали. I хочуть будинки валити.

Пiдходячи до роздiльної стiни, ми вiдчули лiворуч двигтiння. За двадцять або тридцять метрiв, серед розкиданого навсiбiч будiвельного смiття, велетенський екскаватор рив котлован. Важким ковшем iз товстими шипами на кiнцях вiн пробивав землю на метр углиб, при цьому камiння у ґрунтi пронизливо скреготiло, а потiм екскаватор виймав кiвш землi завбiльшки iз мiй хлiбний кiоск, i рiзким рухом стрiли заводив його назад.

Кiлька днiв тому тут стояли саморобнi халабуди з дощок i гiпсокартону, якi Валера називав «ґеджеконду», де жили, чи радше чергували, кiлькадесят хлопцiв i дiвчат. З одного боку майданчика пiд стiною будували халабуди дiти вiрменiв, вигнаних iз сусiднiх кварталiв. З iншого, дотримуючись дистанцiї, отаборилися молодi люди з урочища Кожум'яки. Вдень цi халабуди вже раз або двiчi валили бульдозери пiд охороною блеквотерiв, а вночi, коли жирiки боялися потикатись у червону зону, молодi люди поверталися, нашвидкуруч клепали новi халабуди й палили багаття. Вони робили це демонстративно попiд стiною, аби блеквотерам було видно. Не заходили тiльки у смугу зачистки, де бляки мали право стрiляти на ураження.

Тепер п'ятеро чи шестеро пiдлiткiв бiгали навколо екскаватора, кричали та жбурляли в заґратовану кабiну камiнням, на що оператор машини не зважав. Серед молодi з Кожум'як я помiтив i старшого за решту бородатого Iгоря, сусiда Умiди. Я кивнув на нього Улугбековi.

– Чого твоїх так мало? – крикнув йому Улугбек, вловивши мить, коли шум вiд екскаватора ослаб.

– На роботi, – знизав плечима Iгор, при цьому татуйоване полум'я на його шиї заворушилося.

– Нашi теж, – кричав Бек. – Я написав на гаджети, кому мiг.

– А базарники? – перекрикував шум я.

– Вони не з нами, – прокричав Iгор.

– Десятків два прийдуть, – заперечив Улугбек. – Через годину, коли закриються!

– Два десятки? Досить! – крикнув я. – Екскаватор один.

Я почув скрегiт за спиною й обернувся.

– Вже нi, – крикнув Iгор. – Ось i бульдозери.

Гусеничнi машини сунули з-за рогу жовтого старого будинку, очевидно, виходячи з ворiт на Межигiрськiй та завертаючи до нас на Спаську. Бульдозерiв було три