Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Для Хайме де Барейро?
Герцоґ ствердно кивнув:
— Ґросмейстер звернувся до короля з цією безглуздою пропозицією під час офіційного прийому, в присутності багатьох блискучих вельмож і, що найприкріше, у присутності Марґарити. Дон Александр, звісно, був обурений…
— Ще б пак! Я честь — поріднитися з самим Вельзевулом.
— Не в тім річ, Філіпе. Досі наварський король лояльно ставився до єзуїтів, чого я особисто не схвалюю. Проте він, як тобі, мабуть, відомо, вельми побожний і благочестивий.
— Занадто побожний, на мою думку, — зауважив Філіп. — До смішного благочестивий. Ось уже третій рік поспіль замовляє всім монастирям Памплони щотижневі молебні за порятунок душі Марґарити, а ще повсякчас нацьковує на неї єпископа Франциско де ла Пенью з його святенницькими проповідями.
Герцоґ усміхнувся:
— Щодо молебня я тієї ж думки — це понад усяку розумну міру. Як на мене, краще б він спрямував своє благочестиве завзяття на викорінення єзуїтської зарази на своїх землях. Сподіваюся, нещодавній інцидент примусив його замислитися, і він врешті перегляне своє ставлення до лицарів Серця Ісусового. Ну, справді, хіба ж це бачена річ, щоб шлюбу з принцесою, наступницею престолу, домагався покруч войовничого монаха і якоїсь селянки…
— Дочки дрібного лихваря, — зробив уточнення Філіп. — У Толедо кажуть, що мати ґрафа де Барейро була наполовину єврейка, наполовину мавританка.
— Тим гірше… Ні, подумати лишень, ґраф де Барейро! З боку тодішнього папи це був справжній ляпас всій європейській аристократії. Хай простить мене Господь, та на моє переконання, Інокентій П’ятий був не в своєму розумі, надаючи цьому покручеві ґрафський титул.
— То що було далі? — нетерпляче спитав Філіп. — Що відповів король?
— А нічого.
— Як так?
— Він просто не встиг відповісти, замість нього відповіла Марґарита. Дон Александр збирався показати Інморте на двері, та принцеса випередила його.
— Уявляю, що вона сказала!
— Переказувати її слова не буду. Проте слова ще півбіди. Крім усього іншого, Марґарита відлупцювала Інморте.
— Відлупцювала?! — розсміявся Філіп. — Відлупцювала!… Певно, це було незабутнє видовище!
— Авжеж. Інморте надовго запам’ятає своє сватання. Оскаженіла Марґарита вихопила з рук ґрафа де Сан-Себастьяна жезл верховного судді і заходилася гамселити ним ґросмейстера.
— Оце так! — пирхаючи зі сміху, мовив Філіп. — А що ж Інморте?
— Як ти розумієш, він потрапив у вельми скрутне становище. Варта й не думала вступатися за нього, а якби він або його супутники застосували проти Марґарити силу, їх би негайно порішили. Отож ґросмейстерові не залишалося нічого іншого, як ганебно втекти. І що вже найкумедніше, принцеса переслідувала його на всьому шляху від тронної зали до найближчого виходу з палацу, гналася за ним, задерши спідниці вище колін, а коли почала відставати, щосили шпурнула жезла йому в спину.
Філіп відкинувся на спинку крісла і голосно зареготав. Герцоґ зачекав, поки він трохи вгамується, а коли Філіпів сміх перейшов у тихі схлипування, продовжив свою розповідь:
— Після цього інциденту Інморте заявив, що розцінює інцидент як образа, завдану в його особі всьому орденові, і збирається оголосити Наварі війну.
— Ага! Тепер зрозуміло, навіщо йому знадобився цей спектакль зі сватанням. Він хотів спровокувати Марґариту до образливої витівки, щоправда, недооцінив її бурхливого темпераменту. А проте, вона попалася на його гачок.
— Мені теж так здається, — сказав герцоґ. — Інморте можна назвати ким завгодно, тільки не дурнем. Роблячи цю абсурдну, сміховинну пропозицію, він, безумовно, розраховував на скандал, який дасть йому привід до війни. На щастя для Навари, папський нунцій у Памплоні ні на мить не розгубився і рішуче застеріг Інморте від оголошення війни, погрожуючи йому санкціями з боку Святого Престолу. Ґросмейстер мусив скоритись, оскільки папа Павло не поділяє вельми прихильного ставлення своїх попередників до єзуїтів і вже тим більше не вважає їх передовим загоном воїнства Божого на землі. Де ж пак! За моєю інформацією, Святий Престол дуже стурбований стрімким зростанням могутності ордену Серця Ісусова, і папські нунції при всіх європейських дворах отримали таємне доручення з’ясувати, яка буде реакція світської влади на офіційне оголошення єзуїтів єретичною сектою і накладення Інтердикту[22] на всі три області ордену — Лузитанську, Марокканську та Острівну[23].
— Це буде мудре рішення, — схвально мовив Філіп. — Хоч і запізніле. Тепер єзуїти велика сила, і єдино лише Інтердиктом їх не упокориш.
— Тому найсвятіший отець надіслав конфіденційні листи тим правителям, у чиєму різко неґативному ставленні до єзуїтів він анітрохи не сумнівається…
— І ви, певно, були серед перших, хто отримав такого листа?
— Звісна річ. Папа запропонував нам скористатися майбутніми святами з нагоди вісімнадцятиріччя Марґарити Наварської, що відбудуться на початку вересня, і направити до Памплони своїх представників, або ж самим приїхати туди для обговорення плану спільних дій з ліквідації ордену єзуїтів.
— Оце правильно, — сказав Філіп. — Давно б так… А втім, повернімося до Марґарити. Бачу, вона ще цікавіша особа, ніж я гадав.
„І тобі до пари,“ — подумав герцоґ. — „Обоє рябоє.“
— То що ти скажеш на мою пропозицію? — спитав він.
Філіп підніс до свого обличчя стиснену в кулак руку.
— Попри всі її недоліки, Марґарита успадковує наварську корону, — він випростав один палець. — Вона знатного роду і має видатних предків, — другий палець. — Вродлива, — третій. — Розумна, — четвертий. — Хоч і не доброчесна, проте знає міру, досить обачна і, сподіваюся, не буде така дурна, щоб народити мені спадкоємця від когось іншого. — Філіп ляснув долонею по поруччю крісла. — А що вона вертихвістка та баламутка, стерпіти можна. Зрештою, я теж не янгол.
— Отже, — підсумував герцоґ. — З однією кандидатурою ми розібралися.
— А хто друга? Кого ви мали на увазі — внучку ґерманського імператора чи Анну Римську?
— Принцесу Анну, звичайно. Що ж до Марії Геннегау, то я не вважаю її перспективною для нас партією. Її