Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Вони стояли перед першим з шеренги портретів, що висіли на стіні один за одним, розділені широкими вікнами, крізь які просторий герцоґів кабінет щедрими потоками заливало денне світло. Це приміщення герцоґ рідко використовував за його прямим призначенням; усіма поточними справами він зазвичай займався в іншому, скромнішому й затишнішому кабінеті, а тут улаштовував наради з міністрами, давав малі авдієнції і час від часу збирав найближчих родичів, щоб спільно обговорити деякі сімейні проблеми.

Цього разу в кабінеті було лише двоє людей — Філіп та його батько.

— Сину мій, — промовив герцоґ, помахом руки вказуючи на портрети. — Ряд цей можна продовжити в минуле на багато-багато облич, проте не годиться нам вдаватися в надмірну пиху, розміщуючи тут зображення всіх наших найясніших предків. Досить і одного короля — засновника чоловічої лінії, аби збагнути всю глибину родоводу нашого, що сягає своїм корінням сивої давнини, тих часів, коли світ ще не було осяяно світлом Нового Заповіту, коли Господь Ісус ще не прийшов на землю, щоб своєю мученицькою смертю спокутати людські гріхи…

— Ти, певна річ, знаєш, що це Корнелій П’ятий, король Італії, імператор Римський, — після короткої паузи продовжив герцоґ, дивлячись на перший портрет. — Поганенький він був государ, надміру запальна та легковажна людина. Товстун, ласун, сластолюбець, з дитячих літ він загрузнув у насолодах столу та ліжка. Єдине, що він умів робити, це дітей, і слід віддати йому належне, у цій царині не мав собі рівних як серед християн, так і серед мавританських та сарацинських вельмож… Ну, хіба що біблійний цар Соломон наплодив більше синів і дочок — але це було дуже давно, та й не виключено, що Священне Писання трохи прибріхує… Гм, хай простить мене Господь, якщо я богохульствую… Так от, — герцоґ перейшов до наступного портрета, — син Корнелія, Карл, був десь у четвертому десятку його байстрюків. Він з’явився на світ унаслідок поїздки герцоґині Аквітанської до Рима погостювати у свого кузена, імператора, тим часом як її чоловік, герцоґ Карл Другий, воював у Палестині за звільнення Гробу Господнього і звідки, на своє щастя, не повернувся, загинув у бою з сарацинами. За дивним збігом обставин, це сталося наступного дня після того, як герцоґ отримав листа від свого меншого брата, в якому повідомлялося, що на тринадцятому місяці його відсутності герцоґиня народила йому сина-спадкоємця… Гм, свого часу дехто вбачав між двома цими подіями безпосередній зв’язок… Менший брат небіжчика, герцоґ Людовік Третій, на біду своїх нащадків, був дуже делікатний і нерішучий. Він не став роздмухувати скандалу й не вимагав від короля та Сенату визнання Карла незаконнонародженим. Його цілком задовольнило те, що герцоґиня-вдова від імені свого сина відмовилася від будь-яких претензій на герцоґську корону. Через шістдесят сім років цим скористався Філіп, син Карла, і відразу після смерті герцоґа Людовіка Четвертого заявив про свої права на спадок. Цікавий, до речі, юридичний казус: він зовсім не заперечував, що його батько — позашлюбний син імператора Корнелія, а проте, той був народжений у законному шлюбі ще за життя герцоґа Карла Другого — і протилежне не доведене. Звісно ж, спадкоємці Людовіка Четвертого негайно порушили справу про визнання незаконнонародженості покійного маркґрафа Карла, одначе наш предок, Філіп Войовник, також не сидів склавши руки. Ґалльський Сенат обмежився в своєму остаточному рішенні кількома обтічними фразами, що нікого ні до чого не зобов’язували, король Арман Другий звернувся до обох протиборчих сторін з проханням утриматися від кровопролиття, а Сенат Аквітанії з розкритими обіймами зустрів свого нового герцоґа — Філіпа Першого… Гадаю, високоповажні сенатори, що радо вітали нашого предка Войовника, не були б такі одностайні, якби могли передбачити майбутнє і знали, яким — скажемо відверто — негідником буде їхній наступний герцоґ, Карл Третій…

Батько продовжував розповідь, переходячи від одного портрета до іншого. Майже все, що він говорив, Філіп неодноразово чув від інших оповідачів, та навіть раніше відоме тепер бачилося йому в новому світлі — адже він також має зайняти своє місце в цій шерензі правителів.

— Твій дід Робер, вірний слуга престолу Святого Петра, — промовляючи ці слова, герцоґ скептично посміхнувся, і його посмішка не пройшла повз Філіпову увагу. — Вогнем та мечем викорінював він катарську єресь[17] в Араґоні. Укупі з Інморте він звитяжно боровся проти тогочасного реґента Араґону Корнелія Юлія[18], що вступився за катарів… Інморте, — повторив герцоґ з ненавистю та огидою в голосі. — Нівроку ж собі ім’я[19]! За тридцять років свого перебування на посаді ґросмейстера єзуїтів він перетворив орден на пекельне кодло. Раніше, на початку цього, наприкінці минулого сторіччя, лицарі Серця Ісусового були справдешніми лицарями віри Христової. Разом з Кастилією та Араґоном вони мужньо боролися проти маврів, своїми власними силами звільнили від невірних крайній південний захід Іспанії від Олісіпо[20] до мису Сан-Вісенте, і я не заперечую, що їхньому орденові заслужено дісталися ці землі під Лузитанську область. Та з приходом до влади Інморте Лузитанія[21] стала такою ж виразкою на тілі Іспанії, як і Ґранадський емірат. Орден єзуїтів перетворився на всюдисущу теократичну державу. У всіх трьох областях ордену встановлено драконівські порядки, запроваджено поголовне рабство для всіх плебеїв та нехристиян; причому рабство не в нашому розумінні цього слова, а рабство в тій формі, в якій воно існувало в найпохмуріші періоди історії Римської Імперії та за єгипетських фараонів. Я неодноразово казав батькові, що катарська єресь для Інморте лише привід для вторгнення в Араґон, та він не захотів дослухатися до моїх слів. Певна річ, якби його задум здійснився, ми б отримали у своє володіння ґрафства Садаба,