Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
Свій портрет батько прокоментував так:
— Ось коли ти розповідатимеш своєму синові про його предків, тоді й скажеш йому, щó я зробив доброго в житті, а в чому припустився помилок.
Відтак герцоґ перейшов до останнього портрета.
— А це твоя мати Ізабела, — сумовито мовив він.
Вже вкотре Філіп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати… Це слово викликало у Філіповій уяві образ іншої жінки, Амелії Аквітанської, яку він називав своєю мамою. А коли її не стало, відчув себе круглим сиротою, так побивався за нею, так тужив… Саме тоді він втратив свою матір, свою справжню матір.
Як завжди на згадку про матінку Амелію, Філіп засумував, а на очі йому навернулися сльози. Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності і знову зосередив увагу на портреті. Яка ж вона була в житті — жінка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї він ладен був розпалити міжусобицю в королівстві, зненавидів рідного сина за її смерть, двадцять років змарнував, живучи одними лише спогадами про неї. В усіх без винятку баладах про Філіпових батьків неодмінно оспівується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старі дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Ізабела була блискуча красуня. А от на портреті вона здається сущим сірим мишеням. І не лише на цьому портреті, а й на трьох інших — у батьковій спальні, у їдальні і в церемоніальній залі — вона така ж сама, анітрохи не краща.
То, може, припустив Філіп, його мати була відзначалася тією особливою вродою, для якої художники ще не винайшли відповідних мистецьких засобів, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищі. Він уже зустрічався зі схожою ситуацією. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намірився був надіслати імператорові в подарунок Бланчин портрет, проте нічого путнього з того задуму не вийшло — всі портрети було забраковано на сімейній нараді як дуже невдалі, зовсім не схожі на оригінал. Деякі майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, інші нарікали, що її обличчя надто вже рухливе і неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеацці навіть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Філіп був обурений цією заявою не менше, ніж дон Фернандо. Вже тоді він перебував під владою Бланчиних чар, дедалі більше переконуючись, що вона — найчарівніша дівчина в усьому світі, і заява маестро здалася йому блюзнірською. Тоді він узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнішого художника сучасності в бездарності, а все сучасне образотворче мистецтво — в неспроможності…
Філіп дивився на портрет матері, а думав про Бланку. Він не міг зрозуміти, чому вона відмовилася стати його дружиною, чому відкинула план, запропонований падре Антоніо. Якийсь час Філіп намагався втішити себе тим, що Бланка просто не наважилася піти проти батькової волі, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дівчат, що беззаперечно скоряються чужій волі, хай навіть волі батьків. Аби ж то Бланка не мала ніякого виходу — проте вихід був! Вона знала, що Філіп хоче одружитися з нею, знала, що він просив у короля її руки і звертався до Святого Престолу за дозволом на їхній шлюб.