Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Хака, Леріда і Тараґона — проте тоді на решті території Араґону утворилася б Араґонська область ордену Серця Ісусового. Сподіваюся, ти розумієш, які б наслідки це мало для нас?… Можеш не відповідати, я бачу, що розумієш. А от твій дід не розумів, він був засліплений реліґійним фанатизмом, чистота віри була для нього понад усе. Він забув, що найперший обов’язок кожного правителя — дбати про благо своєї держави, про добробут людей, що мешкають на підвладних йому землях. І ніщо не повинно відволікати нас від виконання цієї високої місії, покладеної на нас самим Богом, чиїм ім’ям ми так часто прикриваємося, коли чинимо щось лихе й недобре. — Герцоґ говорив жорстко, слова злітали з його вуст, як вирок, що його він виносив своєму батькові. — Як на мене, то нехай наші церковні діячі залагоджують всі свої суперечки на теологічних семінарах та диспутах і не вдаються до військової сили, бо зброя — кепський арґумент, у бою перемагає не той, хто правий, а той, хто сильніший. Ще три сторіччя тому церква переслідувала всіх, хто стверджував, що земля має форму кулі, тоді це було оголошено єрессю; а тепер це вважається незаперечним фактом, хоча досі нікому ще не вдавалося досягти Індії західним шляхом. А згідно з буллою папи Іоана XXIV це взагалі неможливо: Господь, бачте, навмисно створив Океан таким неосяжним, що його неможливо переплисти, аби люди, бува, не сплутали сторони світу, щоб східні землі завжди були на сході, південні — на півдні, північні — на півночі, а західні — на заході… — Герцоґ скептично посміхнувся. — Ну, а коли ці самі люди врешті знайдуть спосіб переплисти Океан — тоді що? Церкві знову доведеться переглянути свої доктрини, визнати, що її колишні пастирі явно поквапилися необґрунтованими висновками, — а це не додасть їй авторитету. От що я скажу тобі, Філіпе: коли не знаєш, на чиєму боці правда, спершу знайди її і лише тоді втручайся. А як не знайдеш, залишайся якомога нейтральнішим, у жоднім разі не офіруй своїми принципами, бо нарівні з необачністю, безпринципність — непростима вада для государя. Мій батько, може, й був певен правоти папи Інокентія, але я — ні. І взагалі, нам, світським володарям, краще не втручатися в церковні справи, бо за великим рахунком у кожного нового понтифіка своя, нова, особлива правда. Так було і з катарами. Інокентій П’ятий відлучив їх гамузом від церкви і нацькував на них Інморте та мого батька. Інокентій же Шостий просто передав справу на розгляд конґреґації священної канцелярії, ватажки катарів визнали помилковість деяких своїх тез, відреклися від помилок, а в іншому виявилося, що їхнє вчення цілком узгоджується з католицькими доґмами. Мало того, тепер і східні християни ніякі не єретики і не віровідступники! Всі ми, на думку папи Павла Сьомого, діти однієї Вселенської Церкви і віримо в одного Бога, причому віримо однаково правильно, тільки славимо Його трохи по-різному — та це, як стверджує найсвятіший отець, невелика біда… А втім, — додав герцоґ, — така правда мені більше до вподоби, ніж та, колишня, коли з усіх амвонів піддавали анафемі грецького патріарха разом з його паствою…

Свій портрет батько прокоментував так:

— Ось коли ти розповідатимеш своєму синові про його предків, тоді й скажеш йому, щó я зробив доброго в житті, а в чому припустився помилок.

Відтак герцоґ перейшов до останнього портрета.

— А це твоя мати Ізабела, — сумовито мовив він.

Вже вкотре Філіп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати… Це слово викликало у Філіповій уяві образ іншої жінки, Амелії Аквітанської, яку він називав своєю мамою. А коли її не стало, відчув себе круглим сиротою, так побивався за нею, так тужив… Саме тоді він втратив свою матір, свою справжню матір.

Як завжди на згадку про матінку Амелію, Філіп засумував, а на очі йому навернулися сльози. Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності і знову зосередив увагу на портреті. Яка ж вона була в житті — жінка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї він ладен був розпалити міжусобицю в королівстві, зненавидів рідного сина за її смерть, двадцять років змарнував, живучи одними лише спогадами про неї. В усіх без винятку баладах про Філіпових батьків неодмінно оспівується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старі дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Ізабела була блискуча красуня. А от на портреті вона здається сущим сірим мишеням. І не лише на цьому портреті, а й на трьох інших — у батьковій спальні, у їдальні і в церемоніальній залі — вона така ж сама, анітрохи не краща.

То, може, припустив Філіп, його мати була відзначалася тією особливою вродою, для якої художники ще не винайшли відповідних мистецьких засобів, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищі. Він уже зустрічався зі схожою ситуацією. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намірився був надіслати імператорові в подарунок Бланчин портрет, проте нічого путнього з того задуму не вийшло — всі портрети було забраковано на сімейній нараді як дуже невдалі, зовсім не схожі на оригінал. Деякі майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, інші нарікали, що її обличчя надто вже рухливе і неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеацці навіть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Філіп був обурений цією заявою не менше, ніж дон Фернандо. Вже тоді він перебував під владою Бланчиних чар, дедалі більше переконуючись, що вона — найчарівніша дівчина в усьому світі, і заява маестро здалася йому блюзнірською. Тоді він узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнішого художника сучасності в бездарності, а все сучасне образотворче мистецтво — в неспроможності…

Філіп дивився на портрет матері, а думав про Бланку. Він не міг зрозуміти, чому вона відмовилася стати його дружиною, чому відкинула план, запропонований падре Антоніо. Якийсь час Філіп намагався втішити себе тим, що Бланка просто не наважилася піти проти батькової волі, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дівчат, що беззаперечно скоряються чужій волі, хай навіть волі батьків. Аби ж то Бланка не мала ніякого виходу — проте вихід був! Вона знала, що Філіп хоче одружитися з нею, знала, що він просив у короля її руки і звертався до Святого Престолу за дозволом на їхній шлюб.