Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

для Авґуста XII результат, аж раптом авторитетні вчені мужі несподівано для всіх порозумілися, облишили свої суперечки і одностайно визнали імператрицю неспроможною мати дітей. Трохи згодом до Філіпа дійшли чутки, що звістка про одруження Бланки з ґрафом Біскайським переповнила чашу терпіння молодого імператора, і він учинив грубий тиск на членів консиліуму — як стверджували злі язики, не погребував навіть особисто пригрозити деяким непокірним світилам медичної науки фізичною розправою. Так воно було чи ні, але Авґуст XII поспішав не даремно, і якщо він справді вдався до погроз, то зробив це вчасно і з належною рішучістю.

Філіп трохи пожурився з того приводу, що надто зволікав з одруженням з Норою, і водночас подякував Небесам, що не був заручений з нею офіційно, уникнувши, таким чином, ще більшого приниження — публічного розірвання заручин з боку нареченої. Почасти його втішила і навіть розвеселила думка про те, як почуватиметься імператор, коли першої ж шлюбної ночі виявить, що його юна дружина, крихітка Нора, вже була в ужитку і, мало того, для свого ніжного віку досить вправна і досвідчена в коханні.

„Ось, маєш!“ — зловтішався він на адресу Авґуста XII. — „Їж не подавися!“

Продовживши читати листа, Філіп дізнався, що імператор, поки неофіційно, попросив Нориної руки і отримав від Альфонсо згоду за умови, що Італія надасть Кастилії військову допомогу в боротьбі проти Хуана Портуґальського. Натомість кастильський король обіцяв, що приборкана Портуґалія стане посагом Нори, щоправда, з двома істотними засторогами. По-перше, ґрафство й надалі залишатиметься під суверенітетом Кастилії, а по-друге, згодом воно має перейти у володіння молодших дітей імператора та Нори — наступник же римського престолу не матиме на нього жодних прав. Навіть за таких обмежень пропозиція Альфонсо була дуже принадною для Авґуста XII: упродовж останніх двох сторіч у римських імператорів постійно боліла голова, як улаштувати майбуття своїх менших синів, не надто утискаючи при тім решту родичів та представників інших могутніх сімей Італії.

Закінчувався Норин лист так:

…Передбачаючи вічну розлуку, коханий мій, я хочу востаннє побачитися з тобою, і, якщо ти не маєш змоги приїхати до Толедо, благаю тебе бути присутнім на урочистостях у Памплоні, що відбудуться на початку вересня цього року з нагоди вісімнадцятиріччя кузини нашої, наварської принцеси Марґарити, і які я відвідаю, коли буде на те воля Божа та згода брата мого, короля.

Твоя навіки,

Нора.

Філіп сумно всміхнувся.

„Що ж, Норо, прощавай,“ — подумав він. — „І пробач за все. Мені шкода, що так вийшло, дуже шкода, та, видно, це наша доля. Над нашим коханням з самого початку тяжів фатум, і може, так буде краще для нас обох. Ти станеш королевою Італії, люба, зичу тобі щастя, багато дітей, і нехай імператорська корона розвіє твій смуток. Ну, а я… Та що й казати! Якось я проживу й без тебе, й без союзу з Кастилією, хоч і те й інше мені не завадило б.“

З важким зітханням Філіп акуратно склав листа і сховав його в скриньці з іншою кореспонденцією, а потім ще кілька хвилин просидів у похмурій задумі, сумовито дивлячись крізь відчинене вікно в ясне весняне небо. Нарешті він рішуче труснув головою, проганяючи невеселі думки і викликав секретаря, що чекав у сусідній кімнаті. Наказавши йому розшукати падре Антоніо і під його керівництвом написати розпорядження на ім’я сенешаля Кантабрії, Філіп нашвидку перекусив і, пам’ятаючи про свою обіцянку чимшвидше звільнитися, подався до батька.

Герцоґські покої було розташовано в протилежному крилі палацу. Щоб скоротити шлях, Філіп пішов через парк і на одній з алей, у тіні великого платана, несподівано зустрів Амеліну. Кузина засапано дихала, як це буває після швидкого бігу, щоки в неї були розпашілі, ошатний капелюшок зсунувся набакир, а розпущене довге волосся було безладно розкидане по її плечах, золотими хвилями спадаючи їй на груди і прикриваючи лице. Помітивши зі свого вікна, як Філіп вийшов у парк, вона прожогом кинулась йому назустріч, палаючи бажанням побачитися з ним сам на сам.

З дитинства знайомим Філіпові жестом Амеліна прибрала з обличчя волосся і, трохи схиливши до правого плеча голову, спрямувала на нього погляд, сповнений любові та обожнення. П’ять років тому вона народила сина і за прикладом своєї матері (їхньої матері!) годувала його власними грудьми — та це нітрохи не зашкодило її фігурі. Підлітком Амеліна обіцяла стати сліпучою красунею і таки перевершила всі сподівання. Гарненький бутон розкрився, обернувшись на розкішну, духмяну троянду.

До Тараскона вона приїхала лише вчора, пізно ввечері, коли Філіп уже ліг спати, щоб як слід відпочити перед коронацією. І якщо не враховувати короткого побачення рано вранці і тих поглядів, якими вони обмінювалися в соборі і на зворотному шляху, це була їх перша справжня зустріч після семи довгих років розлуки…

Філіп дивився на неї, не тямлячи себе від захвату. Його охоплювала солодка, п’янка знемога, і він відчував, що давня любов до Амеліни, яку колись витіснила з його серця Луїза, відроджується в ньому з новою силою.

Весело щебетали пташки, тихо шумів вітер у кронах дерев, навколо не було ні душі, а вони все стояли мовчки за крок одне від одного, обмінюючись ніжними поглядами і згадуючи минуле. Нарешті Амеліна підступила впритул до Філіпа, поклала руки йому на плечі і підняла до нього своє обличчя.

„Стережися, Симоне!“ — промайнуло в його затьмареній свідомості.

Швидкі, жадібні, жагучі поцілунки, сльози на очах Амеліни, що їх він негайно висушував ніжними доторками своїх губ, стрімке калатання двох сердець, що немов злилися в одно… Усі ці роки на чужині Філіпові так бракувало її, рідної, любої сестрички, яка самовіддано кохала його, яка розуміла його з півслова. І ось вона знову з ним, у її погляді він прочитав колишню любов, помножену на довге чекання, і готовність будь-якої миті віддатися йому цілком, до останньої своєї часточки…

Згадавши, що на нього чекає батько, Філіп відчайдушним зусиллям волі примусив себе вивільнитися з Амеліниних обіймів, винувато поцілував її маленьку долоню і бігцем, не озираючись, кинувся геть від неї…