Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Ґабріель нервово всміхнувся, ще дужче почервонівши.

— Це зайве. Вона от-от має прийти.

— І тому ти так бентежишся?

— Ну… Гадаю, пані Амелія не хоче, щоб хтось побачив її вночі у ваших покоях.

— Твоя правда, — погодився Філіп. — Тоді перевір, чи не надумав якийсь заповзятий служака встати на варті біля самого входу, а якщо так, прожени його до кінця коридору. За Ґоше можна не турбуватися — він вишколений слуга, навіть мені не признається, що бачив у мене жінку… Мабуть, це все. Бувай здоровий, братику.

— На добраніч, — кивнув Ґабріель і квапливо вийшов з кімнати.

Зо хвилю Філіп стояв нерухомо, втупившись поглядом у двері, і гадав, як довго йому доведеться чекати на Амеліну і чи прийде вона взагалі. Раптом за його спиною почулося вельми підозріле шарудіння. Він здригнувся, рвучко обернувся на звук і побачив, що з-за полога ліжка виглядає гарненька дівоча голівка в оточенні золотавого волосся. Її великі сині очі зустрілися з його очима.

— Ну! — нетерпляче озвалася вона.

— Амеліно… — вражено прошепотів Філіп. Тепер він збагнув, чому так бентежився Ґабріель — у кімнаті пахло жіночими парфумами!

Амеліна зіскочила з ліжка на вкриту м’яким килимом підлогу, підійшла до приголомшеного Філіпа і взяла його за руки. У нього млосно защеміло серце.

— Ґабріель угадав…

— Я все чула. Він мовчатиме?

— Мовчатиме, будь цього певна. — Філіп зміряв її тендітну постать швидким поглядом: вона була одягнена лише в мереживну нічну сорочку, що сягала їй майже до щиколоток. — Ти що, отак і прийшла?

Амеліна тихо розсміялася.

— Звісно, ні, любий. Хоч я й божевільна, але ж не настільки! Я роздяглася тут, а вбрання сховала за ліжком.

— Боже мій!… Ти…

— Так, — сказала вона, пристрасно дивлячись йому в очі. — Я вже все вирішила. Давно вирішила. Я знала, що рано чи пізно це станеться. І коли ми отримали звістку про твоє повернення, я мало не сказилася від щастя. Я їхала до Тараскона не на твою коронацію, а щоб побачити тебе, щоб… щоб бути з тобою тут, у твоїй спальні, щоб належати тобі… Чому ти не цілуєш мене, Філіпе? Любий мій, коханий…

Він рвучко притиснув Амеліну до себе і покрив її розпашіле лице ніжними поцілунками. Потім опустився навколішки й обняв її ноги.

— Амелінко, рідна моя сестричко…

— Ні, Філіпе, — твердо мовила Амеліна. — Я більше не хочу бути твоєю сестричкою — ні рідною, ні двоюрідною. Я хочу бути твоєю коханою.

Філіп потерся щокою об її стегно. Крізь тонку тканину сорочки він відчував тепло живого тіла — такого звабного і жаданого. Амеліна куйовдила його чуприну; йому було трохи боляче і невимовно приємно, раз по раз він стогнав від насолоди.

— А знаєш, любий, ніхто не вірить, що між нами нічого не було. Навіть Ґастон. Коли наш лікар сказав йому, що я ще незаймана, брат довго реготав, потім розсердився, обізвав його дурнем та неуком і трохи не прогнав. Мені ледве вдалося умовити Ґастона, щоб він змінив своє рішення.

— Бідний лікар, — з усмішкою промовив Філіп. — За правду постраждав.

— А Симон, дурненький хлопчисько, так і не второпав, що це він зробив мене жінкою.

Філіп, як і раніше, стояв навколішки й тулився до її ніг.

— Ти маєш сина, Амелінко.

— Так, маю. Шкода, що не ти його батько.

— Симон мій друг, — розпачливо прошепотів Філіп.

— А я твоя подруга і кохаю тебе. Над усе в світі кохаю. Малою я так мріяла стати твоєю дружиною, та й Ґастон хотів, щоб ми побралися, і дуже неохоче віддав мене за Симона.

— Але ж ти не заперечувала.

— Навіщо? Якби ж ти знав, щó я пережила, довідавшись про твоє одруження з тією… з Ернанановою кузиною. Я була вбита горем, я думала, що помру, я не хотіла жити! А Симон усе втішав мене, втішав… І взагалі, він такий милий, такий добрий, так мене кохає… — Раптовий схлип урвав її мову.

Філіп і собі схлипнув.

— Але ти… Ти завжди був для мене найкращим, найдорожчим, наймилішим, най… най… Господи! Та ж усі ці роки я жила однією лише думкою про тебе. — Вона схлипнула знову. — Коли померла твоя дружина, я була вагітна… На жаль!… І на щастя для Симона… Бо інакше я б утекла від нього, приїхала б до тебе в Кантабрію, жила б там з тобою, як твоя коханка, і чхала б на всі плітки. Головне, що була б з тобою.

— Мені тебе дуже бракувало, сестричко. Я часто думав про тебе, там, на чужині…

Амеліна здригнулася всім тілом. Філіп підвів голову і враз схопився на ноги.

— Амеліночко, не треба плакати, рідна моя. Все, що завгодно, тільки не це. Бо і я заплачу, я це вмію.

Очі його справді зволожніли. Він узяв її руку і провів нею по своїй щоці.

— От бачиш! Не треба, перестань, кохана.

Амеліна всміхнулася крізь сльози:

— Кохана? Ти сказав: кохана?

Замість відповіді Філіп вкрив поцілунками її лице та руки. Вона схилила голову і впилася зубами в його плече.

— Амеліно, не кусайся, серденько.

— А ти роби щось, не стій як укопаний.

Філіп підхопив її на руки і забрався разом з нею на ліжко.

— Що ж тепер буде із Симоном? — запитав він чи то в неї, чи то в себе.

— Не знаю… І знати не хочу… Прости мене, Господи, грішну! — І Амеліна припала до його вуст жагучим поцілунком.

„Прости мене, Симоне, грішного,“ — наостанку подумав Філіп, усвідомивши, що вже не зможе врятувати світ від появи ще однієї перелюбниці.

Та й не хоче цього.