Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Розділ 10. Побажання від блакитноокого

Блакитні троянди лежали на підвіконні. Підвіконня було на третьому поверсі.

У день балу Гестія прокинулась на світанку, бо серце неспокійно гупало, а ковдра тиснула важкістю. У ліжку ніяк не лежалось. Дівчина відчувала задуху, тому вибралась із постелі, підскочила до вікна й розчахнула його.

І побачила букет.

Блакитні троянди здавалися зітканими з того напівпрозорого туману, котрий заполонив на вулиці геть усе і пророчив холодний і похмурий день. Гессі торкнулась їхніх пелюсток і завмерла. Холодні! Вологі від туману й роси. І трохи чарівні. До синьої стрічки, якою вони були недбало перев’язані, кріпилася записка.

«Шановній панянці з побажаннями незабутнього свята. Якби міг бути присутній, попросив би вашої згоди на якийсь танець».

Ні підпису, нічого більше.

Гессі стояла перед вікном у самій довгій нічній сорочці й не відчувала ні вітру, ні холодних крапель, котрі осідали на її лице, волосся й руки.

Вона справжня! Записка з буквами, що вивела його рука. Вони сущі — ледь розтягнуте вгору «о», уривчасте «я», котрому бракує хвостика, довге й стрімке «р», що виділяється на тлі решти.

Гессі спохопилася, швидко забрала вологі квіти до кімнати й зачинила вікно. Щойно дівчина зробила це, як по тілу пробігли дрижаки. Вона заскочила під ковдру, натягнула її до підборіддя, досі стискаючи в долоні записку.

Пальці розігрілись. І водночас напосів сміх. Спочатку Гессі хихотіла собі тихенько під носа, потім розреготалась на все горло, ховаючи голову в пухкій подушці, і загамселила ногами по ліжку, розбурхуючи ковдру.

І як же це було добре!

— О святі небеса, що це ти затіяла? — Генріка забігла без стуку, в самій нічній сорочці. Її волосся, зв’язане червоною стрічкою, було незвично розкуйовдженим.

— Генрі, о Ге-енрі! — Гессі втирала сльози, котрі виступили від сміху в кутиках очей. — Який же сьогодні хороший день!

— Здуріла, — буркнула Генріка собі під носа й буденним тоном додала: — Моя сестра в день балу здуріла остаточно. І не могла почекати ще хоча б день-два.

Гессі пирхнула та знову зайшлася сміхом, не маючи сил стриматись.

— Гаразд. Що сталося? — Сестра підійшла до ліжка, і погляд її впав на букет. — Гесті, чого не поставила квіти у вазу? Засохнуть же! І чого вони такі мокрі? Бр-р… Лише не кажи, що пролила щось. І чого ти така червона?

— Генрі, заспокойся ж бо. Твоя сестра всього лиш має гарний настрій.

— Та я вже бачу. — Генріка на мить стала схожою на матінку. — Твій «гарний настрій» має ім’я?

Гессі похитала головою, і темні пасма, котрі вже трохи відросли, замайоріли в неї перед очима.

— Тоді не здіймай шуму, бо, закладаюсь на десерт, ти вже розбудила своїм реготом усіх — звідси і аж до річки! — Генріка здмухнула кучері з очей. — А якщо не відпочити як слід, то який вигляд ми матимемо ввечері?

— Пречудовий вигляд, — відповіла Гессі, сповнена радісних дзвіночків від маківки до п’ят. — Особливо ти. — Вона знала, що Генріці буде приємно це почути, тому лестила безсовісно. — У тебе ж така сукенка! На її тлі твої коси ввечері здаватимуться просто-таки зоряним вогнищем.

— Ну-ну. — Генріка міцно стулила губи, проте усмішка проглядала на її рум’яному обличчі, і Гессі подумала, що сестра насправді красуня. Навіть на світанку, навіть з розтріпаними косами й у сорочці для сну.

— Я не можу заснути, — зізналась Гессі.

— Я теж, — раптом відповіла сестра і довірливо повела далі, присівши на ліжко. — Ой, нервів же скільки! Я звечора й ароматні краплі вдихала, і провітрювала кімнату, та все одно.

— А я геть спітніла під ковдрою.

— А в мене нило праве коліно. Я все згадувала, як колись забила його, і злякалась, що воно саме сьогодні ввечері дасть про себе знати! І я танцюватиму погано.

— Прегарно ти танцюватимеш!

Генріка важко зітхнула, а тоді похитала головою.

— Твоя правда. Пані Валіє казала, що ми молодчинки.

— І пір’їнки.

— І голубоньки.

— І…

Генрі подивилась на Гессі, і вони, не змовляючись, розсміялися. Заснути до сніданку їм уже не вдалось.

Гессі здавалось, що вона тільки-тільки прокинулась на зорі, а от уже пані Моррінда прийшла будити їх і відправила до ванної. Гаряча вода парувала і змивала рештки сну, а кахлі на підлозі були такі холодні, що Гессі переминалася з ноги на ногу, щоб тільки не стояти на них, а тоді послизнулась і мало не впала. Управителька втримала її впевненим рухом і безмовно похитала головою, що мало б означати: «Гестіє Амаліє, ти така безвідповідальна, що я не здивуюсь, якщо ти зламаєш собі щось просто-таки в день балу, проте я ані слівця про це не скажу, ані слівця!»

Далі був сніданок — довгий і нудний, бо їсти зовсім не хотілось. Та матінка суворо попередила, що без сніданку ніхто з дому не вийде. Потім пані Моррінда, котра з цієї нагоди сьогодні не пішла до цукерні, укладала їм волосся, а нова служниця — її звали Увві — їй допомагала. Гессі завили коси та уклали їх рівнесенько, мовби намалювали на полотні. Друга служниця, Ульві, підготувала весь одяг, і зовсім швидко проминув час убирання — панчішки, нова шовкова білизна, потім сукенка з лимонного шовку, темно-синя накидка й такі ж темні туфлі. Медальйон на шию, сапфірова брошка й сережки — подарунок батечка до першого балу. Гессі дивилась на себе в дзеркало й усміхалась.

— Ти гарненька, — похвалила її Генріка.

— Ти захоплива, — відповіла вона сестрі.

Смарагдова сукенка мінилась на сонці, і руді кучері Генрі справді були схожі на живий вогонь.