Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Генріка закотила очі. Вона, як і матінка, вважала, що наречений з Ітеллі — одна з вигадок тітки Фресії. Проте Гессі надто добре вже уявляла того веселого й смаглявого Мартіно, котрий носив піджак на плечі, в’язав на шиї пурпурову хустинку до свят і міг без проблем залізти на дерево, щоб зняти капелюшок його панни, зірваний вітром. Певно, так вони й познайомились: юна красуня втрапила в біду з капелюшком, і раптовий знайомець допоміг їй, а вона у віддяку покликала його на чай, а він приніс їй оберемок пахучих польових квітів, а тоді…

— Ох, чому-у в мене все так погано? — протягнула сестра, розвіюючи роздуми про Мартіно з Ітеллі.

— Генрі, а ти хоча б запитувала в Морґіна, як справи в їхній книгарні? — Гессі перервала потік нарікань питанням, котре її справді цікавило.

— Не знаю. Він не любить говорити про книгарню. Каже, що роботі час на роботі. Та і я нічого не тямлю в тому, то навіщо випитувати…

— А що, як вони хочуть розширити мережу? Що, як їм саме тепер випав дуже гарний шанс? Ти й досі певна, що це менш важливо, ніж кілька танців у ніч балу?

Генріка замовкла. Рідкісний момент.

Тітка Фресія похитала головою:

— Ін-хвестори. Понавчалися розумних слів у тому вашому коледжі. У мої часи дівчатка собі тим голову не забивали. Усім відомо, що дівчині доста бути гарненькою, щоб її взяли навіть без статків. А ви, на щастя, і гарненькі, і, тьху-тьху, вигідні наречені. І не треба вам перейматися за ті інхвестори.

Гессі хотіла заперечити, що в житті є ще багато гарних речей, крім вдалого шлюбу, але передумала. Іноді старші пані були такі певні у своїй правоті, що переконувати їх у чомусь — то лише засмучувати.

— Я хочу вас сфотографувати, — запропонувала натомість.

Гессі не бачила довкола тітки Фресії аури смутку чи горя, проте їй дуже захотілось зробити щось для старої пані.

— Мені надіти капелюшка з квіточками? — Тітка кокетливо повернула голову вбік і всміхнулась, наче роздумувала, яким боком їй краще опинитися в кадрі.

— Як забажаєте!

— Генрі, дитинко, принеси-но мені того капелюшка. Він у коридорі, на поличці біля дзеркала!

Генріка коротко кивнула і вибігла так, мовби за нею хтось гнався.

— А хто такий той Моррі, — спитала тітка Фресія пошепки, — що наша Генрі так переймається через нього?

— То старший син Олліша. Морґін. З книгарні в центрі.

— О! То добре. Я завжди любила юнаків, котрі читають багато книжок. Вони можуть щось цікаве розповісти, і манери в них зазвичай ліпші, ніж у тих, котрі ввечері лише грають у карти чи більярд. Тільки скажіть тому Оллішеві, жеб не їхав до Ітеллі. В Ітеллі дуже гарно, направду. Тому ніхто й вертатись не хоче.

— Тітонько! — Генріка прибігла з капелюшком, котрий квітчали фіолетові й вишневі пелюстки, помережані темними стрічками.

— Дякую, зірочко. — Тітка Фресія поправила волосся і примостила капелюшок на голову. Їй личило. Гессі вдоволено кивнула.

Клац!

Після гостини в тітки Фресії Генріка стала менше сумувати і, здається, геть занурилась у готування до балу. Гессі теж цілком потонула в радісному хвилюванні й передчутті свята, коли приміряла в ательє пані Олай майже готову сукенку.

— То як? — Власниця ательє кружляла довкола неї разом із помічницею, поправляючи то тут, то там.

— Вона чарівна! — Гессі крутнулася вправо, тоді вліво, стежачи за тим, як розлітаються хвилі лимонного мережива й шовку. — Саме така, як мені наснилась!

— Пречудово! Я теж вдоволена. Тоді завтра ми закінчимо з ґудзичками, і можеш зайти з матінкою забрати.

— Дякую вам! — Гессі, мало не танцюючи, вистрибнула з ательє, тоді роззирнулась, щоб ніхто її не помітив, і покружляла, уявляючи, що божественна лимонна сукенка вже на ній.

Їй здавалося, що все довкола наповнене музикою і кожна лінія: віконна рама, струна ліхтарного стовпа, мереживний паркан довкола чужого саду — усе це насправді одна велика й продумана картина, де все на своєму місці. І вона сама — теж частина цієї картини. Гессі розкинула руки й подивилась угору.

Згадалось, як колись Аїден казав, що іноді корисно зупинятись, задирати голову й дивитись на небо. Він казав тоді, що люди рідко це роблять, але насправді це конче потрібно, бо тоді — особливо вночі — можна побачити, що довкола все — нескінченна, магічна історія. Що ми не самі. Що сотні, тисячі світів зорять нам у вічності, і це сповнює такого відчуття повноти й щастя, аж хочеться сміятись; а іноді, навпаки, наганяє острах, і тоді ліпше тримати когось за руку. Щоб не відірватись випадково від землі і не впасти в небо…

Аїден мав звичку, котра дуже не подобалась матінці: вибиратись уночі на дах і лежати там, розглядаючи зірки та курячи тютюн із подарованої Доанною табакерки. Гессі всміхнулась, пригадавши це. Брат і курити став, бо наречена — тоді ще не наречена навіть, а просто «найкрасивіша дівчина в місті» — подарувала йому маленьку філігранну срібну табакерку. То було на початку їхнього знайомства, коли вони ще мало знали одне одного. Утім, Доанні теж довелося пробити дірки у вухах, щоб носити смарагдові сережки, подаровані Аїденом. Тож вони були одне одного варті. Були дуже щасливі разом.

— Гестіє Амаліє? — Голос висмикнув Гессі зі споглядання неба.

Вона схилила голову й дуже здивувалась. Адже перед нею стояв Фрадер Тавіш власною персоною. Руки йому обривали великі пакунки, і дівчина замислилась, як це Фрадер, такий гордий юнак, несе стільки всього без служки. За денного світла старший син Тавішів не видавався таким зверхнім, як тоді, коли гостював у них і на пару з молодшим, Берденом, насміхався з них із Генрікою.

— Доброго дня, — кивнула дівчина стримано.

— Доброго. Ви теж шиєтеся в ательє Олай? — Він хитнув пакетами