Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Нарешті він підвів посмутнілий погляд на Гессі і спитав зовсім тихо:

— А Фаулі? Мадонна Фресія Фаулі… вона?..

— Моя тітонька. Тут недалечко живе, — відповіла Гессі швидко.

Почувши це, дідусь просвітлів на обличчі, і його каштанові, як і в онука, очі засвітилися живим вогнем.

— Фресія? Мадонна Фресія жива й щасливо днює? — Він задер голову і зареготав так, що випадковий перехожий зиркнув і аж сіпнувся від здивування. — Ха! Ха-а!..

— Діду, їй-богу, спокійніше будьте. — Онук поклав руку старенькому на плече. — Тут же, знаєте, не заведено так бурхливо реагувати.

— Ой, що ти тямиш! Радість у мене! — Дід махнув на нього рукою. — Юна красуне з добрими новинами, скажіть же мені, де живе мадонна Фаулі?

Гессі округлила очі, не розуміючи, чого дідусь зве тітоньку таким чудним іменем, аж тоді пригадала, що таке поважне звертання до панн заведене в Ітеллі.

— Ідете через міст, — показала вона швиденько. — Потім праворуч. На розі буде велика книгарня Оллішів, минаєте її і ще два повороти минаєте. Далі побачите високу білу вежу, а за нею буде ательє. «Олай і трояндовий джем» зветься, — пояснила Гессі. — От за ательє такий круглий скверик, а від нього — вулиця Зоряна. Третій дім із великим заквітчаним садочком — то дім тітоньки Фресії. Може, вас провести?

— Ні! Вже ж знайдемо, — радісно заявив дідусь. Він тут же наче виріс, випростався, і Гессі раптом подумала, що дідусем його звати зарано. Просто сивий чоловік, але який жвавий і яскравий! — Дякуємо, панянко!

— А ви… ви не з Ітеллі часом?

— А таки схожі? — примружив одне око дідусь.

— Так! Схожі! — Утішена здогадкою, Гессі сплеснула в долоні і зовсім навмання додала: — І звуть вас — Мартіно!

Тут уже гість подивився на неї з краплею підозри, а тоді розсміявся — гучно й заливчасто:

— Ну й ну! А панянка в нас непроста! Так, кралечко. Я — Мартіан Сольфрей, і коли мені було років десь, як ото тобі, то дівчата кликали мене не інакше як Мартіно. Не втямлю, звідки ти це знаєш, але тому ти мені ще більш подобаєшся! Спасибі!

Він різко розвернувся й пішов по мосту сам. Натомість його супутник зиркнув на Гессі вибачливо:

— Мій дід — то такий ураган. Жодної миті спокою…

— О, це ж весело!

— Та так… А ви казали… Вибачте, ви згадували про ательє…

— Пані Олай?

— Амрі, ану шуруй за мною! — гучний голос дідуся Мартіно долинув уже від середини мосту, і його внук, так і не дізнавшись того, що його зацікавило, шугнув за ним, а поли його дорожнього плаща розлітались, як крила шпака.

Гессі подивилась їм услід, схопила камеру і швиденько сфотографувала двійко ітеллійців, поки ті не зникли з поля зору її об’єктива. Раптом на кришечці камери засвітилась крихітна червона лампа, котрої Гессі раніше не помічала. Проте більше нічого не сталося.

А тоді крапля дощу впала на кінчик носа.

— Дякую, Аїдене… — шепнула Гессі, підставляючи долоню під наступні краплі.

Адже то він привів її сюди. Поза сумнівом, він.

— Гестіє Амаліє, у тебе, я сподіваюсь, була достатньо поважна причина, щоб запізнитись? — спитала матінка з порога.

— Я запізнилась, бо показувала дорогу панові Мартіану.

— І хто такий пан Мартіан?

— Мартіно. Той, про якого розповідала тітка Фресія. Її наречений, котрий поїхав до Ітеллі.

— Гестіє, немає ніякого Мартіно! — Матінка, здавалось, готова була вибухнути криком, проте тільки кашлянула й додала суворо й холодно: — Дорогенька моя, ліпше тобі припинити вигадувати казочки. А тепер мерщій умиватись.

— Так, звичайно.

Гессі відчула, що сили швидко покидають її, і в коридорі мало не схопилась за шафу, щоб не впасти. Проте втрималась. Інакше матінка вже б точно вирішила, що вона знову хвора й слабка, а тоді її замкнули б удома, і… ні-ні-ні, погана це буде ідея за кілька днів до свята!

— А де батечко? — Гессі помітила його відсутність, коли після вмивання зайшла в їдальню.

Генріка виразно вирячила на неї очі, проте запізно.

— Має багато роботи, — відповіла матінка безбарвним голосом.

— …Ну що? — спитала Гессі після вечері, коли вони з сестрою сиділи в залі з роялем на одному вузькому диванчику.

— Чи не бачиш, яка матінка невдоволена? — напосіла на неї сестра.

— Більше, ніж завжди? — зіронізувала Гессі.

— Їй-богу, іноді мені здається, що ти за своїми мріями й рожевими хмарами більше нічого не бачиш. — Генріка пирхнула й ударила по клавіші рояля. Та озвалась низькою нотою, котра віддзвонювала загрозою.

— Я зустріла пана Мартіно з Ітеллі. Того, котрий був нареченим тітки Фресії.

— Ага, а ще ти зустріла Аїдена, а ще — таємничого блакитноокого красеня й казкову королеву Саванатту! — перекривила її сестра.

Гессі міцно-міцно стулила губи. Сумно, але сестра слухала її направду лише тоді, коли їй самій було щось треба. Або ж якщо йшлося про Оллішів.

— Даррін буде на балу. Увечері принаймні, — сказала вона.

— Тішишся? — тепер голос Генрі звучав примирливо. Наче те, що Гессі спілкується з Дарріном Оллішем, зменшує всі її провини.

— Матиму з ким потанцювати трохи.

— Це ж він розкаже Морґінові, що я пішла з Тавішем. — Генріка скривилась і закусила ніготь. Вочевидь, Фрадер виявився швидким і вже дістав згоду. — Слухай, може, попросиш його, щоб не казав?

— Однаково там буде і Фауста, і ще багато людей. Ти можеш кожного танцю змінювати партнерів, як казала пані Ельріка, і до кінця балу ніхто й не згадає, що ти прийшла з Тавішем.

— Ох, ти нічого не тямиш!

— Ти теж, — шепнула Гессі зовсім тихо, щоб сестра її не розчула.

Перед сном вона ще раз подивилась на