Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута
— Тільки один примірник? — здивувався Тальяферо. — А якщо ти загубиш його?
— Не загублю. Зрештою, і це не страшно, бо я тримаю все у голові.
— Але якщо ти… — Тальяферо вже хотів вимовити “помреш”, проте вчасно схаменувся і по майже непомітній паузі докінчив: — …маєш хоч трошки глузду, то повинен зробити копію, бодай про всяк випадок.
— Ні, — затявся Вільєрс, — ви почуєте все післязавтра, ви побачите, як одним помахом я розсуну обрії людства. Такого ще ніколи не було. — Він знову обвів їх пильним, напруженим поглядом. — Десять років… — замислено промовив і рушив до дверей. — Бувайте здорові, — розпрощався не обертаючись.
— Він таки божевільний, — запально промовив Райгер, дивлячись на двері так, ніби Вільєрс усе ще стояв перед ними.
— Ти думаєш? — задумливо протяг Тальяферо. — Можливо, що й так, але тільки в певному сенсі. Він не тільки ненавидить нас ні за що ні про що, а й остерігається — навіть копії доповіді не наважився зробити…
Кажучи це, Тальяферо крутив у пальцях свій маленький сканер. Це був невиразного кольору непримітний циліндрик, схожий на звичайний олівець, але коротший і трохи грубший. В останні роки сканери стали таким самим неодмінним приладдям науковців, як стетоскопи для лікарів чи мікрокомп’ютери для статистиків. Сканер звичайно носили в кишені піджака, дехто закладав його за вухо, а були й такі, що просто підвішували його на шнурку.
Впадаючи у філософський настрій, Тальяферо не раз щиро дивувався, як це науковці минулих часів могли обходитись без сканерів, роблячи трудомісткі витяги з літератури або якісь передруки. Адже це було так незручно.
Тепер же відпала потреба щось передруковувати чи переписувати, досить було тільки просканувати оригінал, щоб одержати мікронегатив, і проявити його при слушній нагоді. Ось і сьогодні Тальяферо вже зафіксував на плівці свого сканера тези всіх доповідей та повідомлень, передбачених програмою Конвенту. Його товариші зробили те саме, тут він не мав ані найменшого сумніву.
— Що там не кажи, але копію треба мати за будь-яких обставин, якщо ти ще не зовсім з’їхав з глузду, — закінчив свою думку Тальяферо.
— Це все фікція! — знову спалахнув Райгер. — Нема ніякої доповіді, як нема ніякого відкриття. Все це вигадки! Він збреше що хочете, аби тільки здаватися собі кращим, ніж будь-хто з нас.
— Аз чим же тоді він виступатиме післязавтра на Конвенті? — запитав Каунас.
— Хіба ж я знаю? Це ж божевільний!
Тальяферо все ще грався своїм сканером і ліниво роздумував, чи варто й далі розмотувати стрічку спогадів, захованих десь у найглибших закутках пам’яті. Врешті він вирішив не робити цього й докинув:
— Ти просто недооцінюєш Вільєрса… У нього світла голова.
— Може, й була світлою десять років тому, — правив своєї Райгер, — але тепер він просто схиблений. Тому забудьмо про нього.
І Райгер змінив тему розмови. Надміру гучно, ніби самою силою голосу хотів розвіяти дух Вільєрса і все пов’язане з його особою, почав оповідати про Цереру та мету своєї роботи — радіозондування Молочного Шляху новими радіотелескопами, здатними досліджувати навіть окремі зірки. Й Каунас спочатку слухав, коли-не-коли киваючи головою, потім і сам приєднався до розмови, додавши щось про радіовипромінювання сонячних плям, а тоді перейшов до своєї доповіді, присвяченої гігантським водневим вибухам щ на поверхні Сонця та протонним потокам, випроміненимії під час них.
Тальяферо здебільшого відмовчувався. Робота на Місяці була не такою ефектною. Адже довготривалі прогнози погоди, складені на основі безпосередніх спостережень за земною атмосферою, годі й порівнювати з радіотелескопами чи з дослідженням потоку протонів з поверхні Сонця.
До того ж йому докучали думки про Вільєрса. Той справді мав світлу голову, і всі вони чудово це знали. Навіть Райгер, попри всю свою показну упередженість та ворожість, не міг не відчувати, що тільки Вільєрсові під силу було відкрити таке сенсаційне явище, якщо воно взагалі можливе.
Хотіли вони цього чи ні, але їхня розмова про свої роботи прозвучала як соромливе визнання того, що ніхто з них особливих успіхів не досяг. Зрештою Тальяферо, який постійно стежив за науковою літературою, і так це знав. Його власні праці теж належали скоріше до другорядних. Та й інші науковці не створили нічого, що заслуговувало б на епітет “дуже важливе”.
Ніхто з них не став — треба дивитись правді у вічі — славетним підкорювачем Космосу. Величні мрії студентських років так і залишились нездійсненими. І тут уже нічого не вдієш. Вони стали звичайними компетентними працівниками. Цього ніхто не заперечить. Але, на жаль, і нічого більше не додасть. І вони це добре розуміли.
А Вільєрс досяг набагато вищого рівня. І це вони теж розуміли. Саме тому, а ще через почуття якоїсь невиразної пповини перед ним, вони й цуралися його.
Тальяферо відчував душею, що Вільєрс, незважаючи ні на що, підніметься вище. Інші б теж, може, так думали, якби їх не збивала гадка, що такими нестерпними, як Вільєрс, часто бувають саме нездари. Доповідь про трансференцію маси, мабуть, таки відбудеться, і Вільєрс відразу стане знаменитістю, як він завжди й твердив, а його колишні однокурсники з усіма їхніми досягненнями будуть забуті. І їм не залишиться нічого іншого, як приєднатися до тих, хто аплодуватиме Вільєрсові.
Тальяферо розумів, що ці думки навіяно заздрістю та досадою, він навіть соромився їх, проте позбутися не міг.
Запала мовчанка, і тоді Каунас, відвівши очі, запропонував:
— Послухайте, друзі, а чом би нам не спуститися вниз, у номер нашого друга-брата Вільєрса?
Сердечність, яку намагався вкласти в свої слова Каунас, була така нещира, та й сама пропозиція прозвучала настільки непереконливо і недбало, що він мерщій додав:
