Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута
Проте астронома з Церери ці слова начебто тільки розсердили:
— Я зовсім відвик ходити надворі без скафандра. Це навіть дратує мене.
— Мене теж! — підтримав його Каунас, — та найбільше докучає сонце. Воно просто спалює.
Думки Тальяферо якось непомітно поринули в минуле. “Вони не так уже й змінились, — подумав він. — У всякому разі, не більше, ніж я сам. Звичайно, ці десять років позначились на кожному. Райгер явно набрав тіла, а колись тонке обличчя Каунаса стало досить жорстким. Та це не завадило б мені впізнати Каунаса навіть при випадковій зустрічі”.
— По-моєму, нас викликали на Землю неспроста, — сказав він, повертаючись до дійсності. — Як ви гадаєте?
Каунас різко звів на нього очі. Був він досить дрібнотілий і відзначався поривчастими, нервовими жестами. Одяг, котрий він звичайно носив, завжди здавався на нього завеликим.
— Думаю, це зробив Вільєрс, — мовив він. — Я часом згадую його. — І швидко додав з якимось відчайдушним виразом обличчя: — Я одержав від нього листа.
Оливкове лице Райгера стало ще темнішим, він випростався і різко перепитав:
— Одержав листа? Коли?
— Десь із місяць тому.
Райгер повернувся до Тальяферо:
— А ти?
Тальяферо приплющив очі й ствердно кивнув.
— Він просто божевільний, — почав Райгер. — Вбив собі в голову, що винайшов цілком здійсненний метод миттєвого переміщення маси у просторі. Він писав вам про це? Отже, ви теж знаєте. Вільєрс завжди був трошки схиблений. А тепер він, здається, зовсім з’їхав з глузду.
Райгер люто потер носа, і Тальяферо згадав день, коли Вільєрс розквасив його.
Десять років ім’я Вільєрса переслідувало їх, наче невиразний відгомін якоїсь провини, хоча ніхто з них нічим перед Вільєрсом не завинив. Вони, всі четверо, разом самовіддано працювали над своїми дисертаціями, присвятивши себе оволодінню фахом, який у цю епоху міжпланетних подорожей набув надзвичайної ваги.
В різних кутках Сонячної системи почалося будівництво обсерваторій, розміщених у космічному вакуумі, щоб повітря не заважало спостереженням.
Такою була обсерваторія на Місяці, у цьому мовчазному світі з небом, оздобленим диском рідної планети. З обсерваторії можна було вести спостереження і за Землею, і за іншими планетами.
Найближчою до Сонця була обсерваторія на Меркурії, її збудували в районі меркуріанського Північного полюса, де термінатор зовсім не переміщався і Сонце весь час світило в одній точці обрію, — чудова нагода досліджувати його в найдрібніших деталях.
Обсерваторія на Церері, найновіша й найсучасніша, призначалася для досліджень космосу — від Юпітера й аж до найвіддаленіших галактик.
Звичайно, лишалися ще невигоди та незручності. Міжпланетні подорожі все ще були важкі, відпустки надавались дуже рідко, нормальне життя на обсерваторіях було, по суті, неможливе, і все-таки нове покоління вчених почувалося щасливим. До епохи міжзоряних мандрівок перед вченими ніколи не відкривались такі широкі обрії у нових галузях знань, галузях, що становили благодатне поле для наукових досліджень.
Кожен з цієї щасливої четвірки — Тальяферо, Райгер, Каунас та Вільєрс — ’був майже у становищі Галілея, який, сконструювавши перший у світі телескоп, робив великі відкриття, щойно тільки спрямовував його у будь-яку точку неба.
Але потім Ромеро Вільєрс захворів — як згодом виявилось, на ревматизм. Чи ж був у цьому хтось винен? Його здоров’я через хворобу дуже підупало, і серце щораз більше слабло.
І ось Вільєрс, найздібніший із четвірки, найсильніший і найбагатонадійніший як науковець, не зміг закінчити роботи над дисертацією і здобути докторський ступінь.
Навіть більше: йому ніколи не судилося кудись полетіти, бо прискорення космічного корабля на старті просто вбило б його.
Після випуску Тальяферо дістав призначення на Місяць, Райгер — на Цереру, а Каунас — на Меркурій. І тільки Вільєрс залишився довічним в’язнем Землі.
Вони намагалися висловити йому свої симпатії та співчуття, але Вільєрс відштовхнув їх з огидою. Він не тільки вилаяв їх, а й почав клясти. А коли Райгер не витримав і пригрозив йому кулаком, Вільєрс дико зарепетував, накинувся на нього і розтовк йому носа.
Певно, Райгер не забув цього, бо й тепер обережно погладжував свого носа пальцем.
Пооране зморшками чоло Каунаса скидалося на пральну дошку.
— Вільєрс тут, на Конвенті, ти маєш знати це. Він зупинився у цьому ж готелі, в чотириста п’ятому номері.
— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.
— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.
— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.
— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?
— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.
— Ну то й що? Не можна бути таким дріб’язковим. Чи, може, ти злякався його?
— Злякався? — зневажливо перепитав Райгер.
— Тоді ти просто нервуєш. Невже у тебе є для цього якась причина?
— Я зовсім не нервую, — відказав Райгер.
— Охоче тобі
