Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

— Маю свій план. У мене надійні зв’язки в цьому світі. Я можу обійтися і без політиків, аби не потерпати за власну репутацію… За наші з тобою репутації.

— Добре, Фред. Ти ніколи не давав мені підстав сумніватися в тобі.

— А це тому, старий лисе, що я завжди кажу тільки правду і лише правду. Мене ще в дитинстві дуже били за найменшу брехню, і тому я зрозумів, що в нашому наскрізь брехливому світі є лиш одна можливість брехати і не бути спійманим на брехні — це казати виключно правду. Все одно ніхто не повірить, але ж ніхто й не викриє твого обману. В цьому щось є, чи не так? Обнімаю тебе, старий лисе! З нами Бог!

«Все наше життя перетворилося на дикий карнавал. Ми, спершу ніби для простої розваги, поодягали химерні і кумедні маски найрізноманітніших потвор. Ми живемо, ми веселимося, але маски поприростали до облич. У нас вже немає власних облич».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Димний антураж нічного бару.

— Я хочу тобі сказати, моя люба Сігно, що я вже давно збагнув один закон природи — кожному свій час. Я про це не почув, не повірив комусь на слово — я сам відчув розумом, кожною клітиною шкіри. Кожному свій час! І той, хто замолоду був дуже мудрим, з роками може, а можливо, й мусить опинитися серед дурнів. Я полюбив відвідувати смітники — місця вічного спочинку людських бажань і потреб. На смітниках є все — широкий вільний вибір того, за що ще вчора люди готові були й горлянки поперегризати. А сьогодні — будь ласка… З кожного із нас його величність Час викроїть тільки те, що йому потрібно. І він не обійде нікого. І якщо з твоєї шкіри зроблять просто бубон, то знай, що саме бубон зараз і потрібен Часові. А відтак — потрібен ти і твоя шкіра. І мусиш радіти, що ти потрібен світові. І навіть простий пшик, то не є просто пшик, то — подих вічності. Я, моя люба, добре відчуваю свій час. Я з тих пташок, котрим ще рано подавати голос… Давай ще вип’ємо.

Нараз до Хенка підійшов бармен:

— Вас до телефону.

— Кому це я знадобився серед ночі?

Хенк повернувся хвилин через п’ять. Він якось споважніло, навіть дещо пихато підійшов до Сігни і багатозначно промовив:

— Пробач. Я помилився. Сігна дзвінко розсміялася:

— За що тебе пробачити? В чому ти помилився?

— Я тобі щойно сказав, що мені рано подавати голос… Але ні. Мій час уже настав.

— З твоєї шкури його величність Час вже зібрався робити бубон? Пробач за такий жарт…

— Я пробачаю тобі, Сігно, такий жарт… Я люблю такі жарти. Завжди отак жартуй зі мною. Давай вип’ємо?

«Ми вже давно забули слово «доброчесність» . А мені пригадуються, — колись і я читав Сенеку, — слова про те, що керувати можна тільки доброчесністю, а душевні хвороби легше викорінити, ніж їх загнуздати. А ще Сенека говорив про те, що людська Вірність є святим благом людського серця. Ніяка необхідність не змусить Вірність до обману, ніяка винагорода не спокусить. Вірність скаже — пали, бий, убивай, але я не зраджу, чим сильніший буде біль випитувати таємниці, тим глибше я їх заховаю… Які прекрасні і наївні слова. Аж хочеться померти. Точніше, аж не хочеться жити у нашому вільному й прекрасному світі».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Машина зупинилася під розлогим гіллям молодого платана.

Коли Хенк квапливо вийшов з нічного бару, то довго роззирався навсебіч і не міг її помітити, аж доки прочинилися дверцята і в салоні спалахнуло світло.

— Я тут, Хенк.

Від несподіванки він злякано завмер:

— Привіт, Артуре. Ти довго мене чекав?

— Сідай.

Машина відразу рушила, і вони помчали нічним містом.

— Як тобі ведеться, Хенк? Як успіхи на літературній ниві?

Хенк промовисто змовчав, лише поглянув на Артура дещо винувато й присоромлено, а той пограв трохи жовнами, ховаючи ледь бридливу гримасу, виплюнув у відкрите вікно жуйку і позирнув на підпилого хлопця іронічно, спідлоба. Хенк споважнів у передчутті ділової, важливої розмови.

— Пишу я багато, — мовив багатодумно.

— Як здоров’я батька?

— Спасибі. Нівроку. Я його давно не бачив.

— Вже друга година ночі. Ти спати хочеш? В тебе стомлений вигляд… Багато випив?

— Пусте. Все гаразд. Я нічна пташка. Як і ти, Артуре. Я відсипаюся вдень.

— Добре, тоді повернемось до справи… Я радий, що ти, не вагаючись, зголосився зі мною зустрітися. Справа дуже відповідальна й важлива, але ще не дуже нагальна. Маємо час все зважити. Повторюю, я радий, що ти такий безвідмовний… — На крутому повороті Хенка притиснуло до Артура, п’яно й вибачливо усміхаючись, він незграбно вирівнявся. — Я вже говорив тобі, що саме твоя допомога нам зараз дуже потрібна… І це може стати початком твоєї блискучої творчої кар’єри. Ми про це потурбуємось. Одне слово, слухай мене уважно. У нас є точні дані, що астронавт Джозеф Девіс веде, казати б, подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає особливих претензій до Джозефа, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, на кого йому працювати і яким богам краще молитися, але… Трапляється всяко… Ось матеріали, — Артур поклав на коліна Хенкові великий сірий конверт. — Ці документи однозначно свідчать, що від астронавта Джозефа Девіса можна чекати всякого…

— Розумію…

— Ти ще нічого не розумієш. Надійно заховай зараз цей конверт. Я підвезу тебе до самого твого будинку. Там ти спокійно ознайомишся з усім цим і до певного часу сховаєш в особистому сейфі. Гадаю, не варто наголошувати, що, крім нас із тобою, ніхто про ці папери не