Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
«І от вже все…
Запитань вже немає…
Собака виє.
А душа летить».
(Зі щоденника Констанція Девіса)
— Життя — гарна штука, кицюню. Чи ж не так? І, мабуть, це чудово, що мені так хочеться спати з тобою…
Сігна манірно подивилася на Хенка, а той, все ще не підводячись з глибокого крісла, закинувши ногу на ногу, вів далі:
— Віддавна кажуть, що нецікаво жмти, якщо знаєш все наперед. Людське існування, мовляв, просто неможливо уявити в системі чіткої визначеності, бо воно тоді буде позбавлене щастя, без якого люди, як ніби відомо, не зможуть жити або ж перестануть бути людьми. Проте не варто беззастережно погоджуватись із такими твердженнями, моя люба. Розумні сучасні люди майже завжди і майже все знають наперед. Принаймні декому із людського племені не відмовиш у здатності майже все знати наперед. І від того вони чомусь аж ніяк не нещаснішають. Вони лише часом криво усміхаються, спостерігаючи за «щастям» тих, хто свідомо нічого наперед знати не хоче. Щоб не злякати полохливого метелика… — Хенк п’яно, але досить стримано розсміявся, — щоб не злякати, не сполохати красивого метелика, який сів їм на плече. Ці мудрі ладні вимазуватися липучкою, аби той метелик щастя приклеївся ніжками, і хай сидить на плечі вже здохлий, зотлілий, хай перетвориться на гусінь, аби лиш не відлетів. Бо щастя легше утримати, аніж потім його наздоганяти. Ти зі мною не згодна?
— Я відчуваю, що ти вже дописав свою геніальну повість, яка принесе тобі всесвітню славу. — Сігна намагалася дивитися на нього закоханими очима.
— Моя шановна Сігно Конрад, життя — чудова штукенція. І тому справді ходімо до мене додому, де трохи затишніші умови для спілкування людей, котрі не вимащують себе липучкою…
— Равлик вилазить із своєї мушельки… Слимачок… — На її устах грала бридлива усмішка. — Ну, ходімо вже…
«Я тупо дивився на екран, і в моєму погляді не було ні здивування, ні страху, ні будь-якого внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайної батьківської жалості… Нічого. Застигла тінь єдиного бажання, щоб це все швидше закінчилось».
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Генерал з’явився у машинному відділенні «Зевса» несподівано. Йшла остання перевірка перед стартом.
— Ну, що тут? — Голос генерала схвильовано дрижав, але його виправдовувало те, що він увірвався зненацька, важко переводячи подих.
— Все гаразд, пане генерал, — крізь зуби мовив полковник Форест. — Все гаразд.
— Екіпаж зайняв свої місця?
— Вже віддана команда.
З полковником Форестом вони піднялися в кабіну пілотів. Двоє молодих струнких хлопців в оранжевих комбінезонах з відкинутими шоломами зустріли їх, хвацько виструнчившись.
Батько з сином зустрілися поглядами.
— Ми готові до виконання програми «Зевс». Наше самопочуття нормальне. За нас можете не турбуватися… — І трохи стиха: — Все гаразд, батьку. Я в чудовій формі.
Генерал подивився на сина майже розпачливо і простягнув пакет:
— Командире «Зевса», ознайомтесь з деякими подробицями програми, — сказав офіційно.
Джозеф розірвав конверт, стоячи струнко, уважно прочитав.
— За систему синхронізації катапультування ми можемо бути спокійні? — запитав трохи згодом.
— Так. Цілковита гармонія супроводу. Тричі на стенді ретельно перевіряли. Краще не буває, — буркнув полковник Форест.
— Програма зрозуміла, пане генерал.
— У тебе немає ніяких запитань, сину?
— Запитань немає. Програма буде виконана. До зустрічі на Землі.
В очах сина генерал не побачив ні здивування, ні страху, ні внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайнісінької людської жалості до тих, хто мав загинути, — нічого! В погляді сина, в погляді бравого манекена, застигла усмішка і лише тінь єдиного бажання — пошвидше стартувати.
«Боже, якого немає, і це мій син?! Оце моє продовження?!»
— Бажаю успіху! Старт дозволяю.
Генерал уважно поглянув на полковника Фореста:
— Ходімте — ще раз оглянемо основні блоки й системи. Маємо час, Фред, аби максимально перестрахуватись.
Полковник охоче погодився:
— Зайва перевірка перед стартом ніколи не зайва. Полковник пішов першим, за ним — генерал.
— Ну, яку версію походження шановного Сіріуса… — почав було Форест, але надовго замовк, вони опускалися вузькими і крутими сходинками. — Справді, які ваші передчуття, пане генерал?
— Хай мої передчуття залишаться зі мною, Фред. Слова, як і передчуття, субстанції нематеріальні…
Протискуючись поміж регенераційними колонами, генерал Констанцій Девіс швидко і непомітно уклав між стулками ребер холодильника невеликий портсигар, начинений вибухівкою. Помітити його там без спеціального обстеження, навіть якби полковник і повернувся, було неможливо.
Як тільки вони вийшли з велетенського корабля, люк за ними зачинився.
— Ну що, як кажуть, Бог на поміч, — мовив полковник Форест.
— Атож. Бог завжди допомагає в добрих ділах.
«Зевс» вибухнув на сорок сьомій секунді після старту.
На екрані центральної пультової все було добре видно.
Спершу розверзлася земля, і з-під неї повільно почала випинатися срібляста куля, вона криваво відсвічувала у променях призахідного сонця, у вихорі вогню все швидше підіймалася в небо. І раптом…
Все розпалося на тисячі уламків, оповитих густою хмарою, які на мить немов зависли в повітрі.
Генерал, притуливши до вуха рапану, яка марно прагнула відгукнутися серед густої тиші глибинами свого вивареного колись у старій каструлі молюскового єства, тупо дивився на екран, і в його погляді не булс ні здивування, ні страху, ні внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайнісінької батьківської жалості, ні тіні радості від того, що «Ера» не буде знищена, а він, генерал Девіс, зможе вважати себе порядною людиною і йому не буде соромно перед Богом,
