Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

— Пробач, я трохи спізнилася.

— Нічого… Але в мене справді мало часу сьогодні… Шкода, що ми не зможемо сьогодні трохи розважитись. Іншим разом. Слухай уважно. Ось матеріали, про які я тобі говорив. Ти захопила сумочку?

— Так. Безумовно. Ось вона.

— Надійно заховай вдома. Ці матеріали однозначно свідчать, що Хенк, сказати б, веде подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає до Хенка особливих претензій, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, якому богові краще молитися… Але трапляється всяко… Ти ось почитаєш і сама переконаєшся, що від Хенка можна чекати всякого. Цей конверт мусить надійно зберігатися в твоєму особистому сейфі, доки не прийде час згадати про нього. Ознайомишся з матеріалами і зрозумієш, що ти їх просто сама побачила колись у Хенка на столі. Випадково побачила, він їх залишив… Ти ж часто буваєш у Хенка вдома?

— Буваю…

— От і чудово… Нас дуже радує, що ти часто бачишся з Хенком. Будь до нього трохи прихильніша. Ти мене розумієш? Все це на користь загальній справі. Тож одного разу ти побачила в нього на столі ці папери і не втрималась, почала читати, а потім… Жінки — такий цікавий народ. Логічно?

— Так.

— Якщо Хенк достойно поведеться в одній ситуації, ти цей конверт віддаси мені. І ми забудемо про нашу розмову. За твою щиру згоду допомогти мені зараз — ось, тримай. Це на згадку про нашу сьогоднішню зустріч, — Артур, усміхаючись, простягнув їй чек.

Хенк спроквола допивав другий келих шампанського, коли на лорозі бару з’явився сухорлявий молодик у сірому костюмі з великим конвертом у руці. Піднявши той конверт над головою, він голосно сказав:

— Пакунок особисто для Сігни Конрад! — Молодик обвів поглядом присутніх і повторив: — Пакунок для Сігни Конрад! — і попрямував повільно до столика, де сидів Хенк.

Той рвучко підхопився і відразу все зрозумів:

— Сігна Конрад вийшла на декілька хвилин. Вона скоро повернеться. Зачекайте її.

— В мене дуже мало вільного часу, — голосно мовив молодик. — А ви б не могли їй оце передати?

— Безумовно. Можете не турбуватись.

— Спасибі.

Хенк якомога спокійніше поклав конверт до кишені, допив своє шампанське.

А коли повернулася Сігна, розпашіла і збуджена, тихо мовив їй майже на вухо:

— Може, ходімо вже звідси? Тут така задуха.

— Безумовно, Хенк, твоє слово для мене — закон. Ходімо на свіже повітря.

— А може, заглянемо до мене? — багатозначно усміхнувся Хенк.

— Слово справжнього мужчини для мене закон, — несподівано погодилася Сігна, і це чомусь зовсім не здивувало Хенка. Він самовдоволено усміхнувся.

— Життя — гарна штука. Чи ж не так, кицюню?

«Голос старого хазяїна вчувається вдалині.

Зів’ялі руді конвалії — на мармуровій плиті.

Голос померлої совісті. Собаче виття вночі.

Хто розповість собаці, що коїться в світі оцім?»

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Генерал Девіс останні дні просто лютував. Всім видавалося, що він перебував одночасно на всіх об’єктах Бази. Він особисто контролював перевірку найсучаснішої електроніки, він особисто і неодноразово переглянув досьє на кожного солдата. Він чи не з кожним довго розводився про високий патріотичний дух солдата, про святі обов’язки кожного перед вітчизною, про велику цивілізаторську місію Великої Держави, яка взяла на свої плечі тягар відповідальності за майбутній день кожного землянина в цьому складному сучасному світі.

— А якщо це справді прибульці? — якось після обіду несподівано запитав полковник Форест і хрипло розсміявся, відвівши убік іронічний погляд.

— Що це ти засоромився, ніби хлопчик, що випустив вітер під час уроку? — буркнув генерал. — Я особисто цілком схиляюся до цієї думки. От лише доказів замало.

— Але є хоч якісь? — полковник професійно насторожився.

— По-перше, я не вірю, що в нашому броньованому, забетонованому світі може знайтися хоч одна мисляча амеба, яка здатна… — Генерал затнувся і довго мовчав, врешті роздратовано продовжив тираду: — Одне слово, тому, хто потонув, не страшно згоріти.

Полковник слухав його уважно.

— Серед наших креветок просто не може бути зрадників. Зрада — це людська властивість. А хіба можуть зрадити креветки? Хіба черви можуть зрадити шматок гнилого м’яса? — Генерал довго і якось хворобливо сміявся. — Останнім часом я переконався, що наша електроніка, наші машини мудріші й порядніші від нас самих. Але ми розмовляємо з машинами різними мовами. У нас із ними різна природа. А звідки ми знаємо, яка природа в космічних прибульців? Може, наша апаратура слухається їх так, як добрий пес слухається голосу свого хазяїна? Саме тому я й наказав перебрати всі блоки нашого найновішого начиння… Залиште мене самого, полковнику. Залиш мене, Фред, я дуже втомився. Я вже починаю забалакуватись. Я мушу трохи відпочити. Хай він здохне, той Сіріус разом із нашим Зевсом! І ось тоді ми розкладемо їхні смердючі трупи і зжеремо все до останньої молекули! Фред, забирайся геть!

Проте полковник не квапився виконувати наказ. Він розважливо й безтурботно проказав по деякій паузі:

— Ви нагадали мені один анекдот, пане генерал. Медичний анекдот. Ви ж знаєте, що мій старший син — лікар? Як на мене, досить дотепний анекдот… Повзуть по землі два хробаки. Один і запитує: «Що це, тату?» — «Це трава, синку» — «Ах, як вона приємно лоскочеться» — «А оце квіти, синку» — «Ах, які вони красиві й запашні» — «А над нами небо, синку» — «Ах, яке все прекрасне довкола. А чому ж ми з тобою, таточку, живемо не серед оцієї краси?» — «Бо наша батьківщина, синку, глибоко під землею».

— Фред, забирайся геть, — мовив генерал уже зовсім лагідно.

— Вам сподобався анекдот, пане генерал?

— Я його вже кілька разів чув від тебе, Фред.

— Справді? Вибачте.