Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

— Ви завжди відрізнялися своєрідним гумором, генерале Девіс. Ви кажете, що задоволені полковником Форестом. Загадковий Сіріус, мабуть, також поділяє ваше задоволення. Чи не так?

— Це якесь непорозуміння, пане президент. Ми, власне, й хочемо порадитись…

— Ви потребуєте порад? Чи, може, сподіваєтесь, що я особисто викрию вашого Сіріуса? До речі, не маю сумніву, що це один із працівників Бази.

— Це неможливо, пане президент. Всі пройшли найретельніші перевірки. Обслуга не має можливості виходити за межі території Бази. Я вже мовчу, що за межами території — пустеля на десятки кілометрів. Медичні огляди проводяться регулярно і ретельно.

— Медичні огляди? Чи не хочете ви сказати, що припускаєте можливість благуватих витівок? А несподіваний вихід з ладу тридцять сьомої панелі саме тоді, коли ваш психічно хворий Сіріус вирішив вам зателефонувати по двісті десятому каналу? Як це можна пояснити, пане генерал?

— Ми всіх поставили на ноги.

— Не маю сумніву. Але не чую нічого конкретного. Кого ви можете підозрювати?

— Підозрювати наших людей — це те ж саме, що підозрювати вас, пане президент.

— Он як? Цікаві аналогії.

— Мене бентежить підпис… Щось насторожує… — проказав полковник Форест. — Чому Сіріус?

— Але, сподіваюсь, вам не спадає на думку підозрювати у втручанні в наші земні справи пришельців із Сіріуса?

— Безумовно, ні, пане президент, але…

— Але я хочу, щоб ви запевнили мене в тому, що на територію Бази неможливо потрапити навіть сторонній земній блощиці, рідній земній блощиці. Я вже мовчу про екзотичних жителів далекого Сіріуса… До речі, Сіріус — це, здається, зірка. А на зірках, як мені відомо, ще не знайдено розумних форм життя. Чи не так, шановні? — Президент усміхнувся.

Генерал з полковником перезирнулися.

— Ви мене змушуєте сумніватися, що для безпеки Бази зроблено все необхідне.

Полковник Форест виструнчився в кріслі:

— Пане президент, ви мене давно знаєте… Я роблю все можливе для безпеки.

— Конкретніше!

— Окрім себе, я можу підозрювати тільки… генерала Девіса та вас, пане президент.

— Облиште жарти. Це вже нецікаво. Запанувала напружена тиша.

— Пане президет, мені здається, що варто відмовитись від виконання програми «Зевс»… на деякий час. У мене погані передчуття… Треба спершу знешкодити агента… — сказав генерал Девіс.

— Зрозуміти я вас можу, генерале. Але мушу визнати, що міркуєте ви не дуже оригінально. Окрім ваших ракет, ваших, бо ви за них відповідаєте, є на цьому світі ще й ті справи, яким ваші ракети слугують. До всього ж — термін виконання програми «Зевс» визначається взагалі не нашими ініціативами. «Зевс» мусить стартувати не пізніше як за півроку після закінчення монтажу «Ери». Інакше все втрачає будь-який смисл. Мільярди будуть викинуті на вітер. На космічний вітер.

— З цим не можна не погодитись, пане президент.

— Тож не будемо торгуватися. Ви забезпечите старт «Зевса» в установлені строки. Чи не так? І ніхто, окрім вас самих, не винен, що виконання програми, про сутність якої взагалі, крім нас трьох, ніхто не повинен знати, з якихось причин ускладнюється. Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави говорити з вами і в трохи іншому тоні. Але…

— Пане президент, хоча я й передчуваю, що все це набагато серйозніше, ніж ми можемо собі уявити, але ми з полковником Форестом свідомі ваги покладеної на нас відповідальності. Ми з Форестом перетрусимо всіх і все! Старт «Зевса» буде забезпечений!

— Не сумнівався, що ви зрозумієте мене правильно, генерале. А ще хочу вам порадити… Не варто шукати шляхи, аби усунути вашого сина, астронавта Джозефа Девіса, від участі у виконанні програми. Швидше навпаки, хай це додає вам снаги зробити все належне… Ви згодні зі мною, генерале?

«Летимо, летимо, поспішаємо.

Хто бджолою, а хто, як комар.

Хтось новим реактивним лайнером.

А хтось інший — листком в листопад.

Летимо. Хто — за вітром. Хтось — проти.

Летимо до мети… До мети?

Посивілі завбачливо скроні

маяками на нашім путі».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами.

«Господи, — думав генерал Девіс. — Який же я був Замолоду наївний. А нині я, мабуть, просто дурний. Я — лише крихітна і безпорадна частинка велетенської жорстокої машини. Я — маріонетка в генеральському мундирі. Актор велетенського лялькового театру трагедій. А хто режисер? Хто написав для мене роль генерала? Президент? Аж ніяк! Він така ж маріонетка, як і я! Але ж хто нами керує? Хто смикає за невидимі мотузочки? Ми самі себе смикаємо. Ми всі, як у густому павутинні, пов’язані один з одним. Кожен наш порух, кожен подих передається решті і змушує принишкнути або ж навпаки… Все побудовано на зворотних зв’язках… Прищемлений дверима хвіст, голосне розпачливе «няв!». Ах, пробач, моя кицюню, я винен перед тобою, але іншого разу сама будеш обережнішою. І кошеняток твоїх ми потопимо, кицюню. І де ти тільки їх нагуляла? Ніби і з кімнати тебе не випускали. Господи, як я втомився… І яке мені все бридке. Я сам собі бридкий. Я навіть не маріонетка. Я — просто заводна лялька. Коли слабне накручена пружина, лялька зупиняється… Джозефе, я винен перед тобою. Тебе виховували всі і ніхто. Тебе виховував цей велетенський багатоликий світ. Безликий світ. Я винен перед тобою, сину. Але я не зможу бути винним ще й перед Богом. Якого немає. Ми всі мов у павутинні, ми ніби силкуємося щось зробити, щось змінити на краще, але від кожного нашого руху тільки тугіше затягується зашморг. Ми шукаємо винного у всіх наших бідах, повзаємо зміями у високих травах, шукаємо у траві, як у лісі, ми зазираємо в кожну криницю, забруднюємо останні краплі чистої води, лякаємо у степах останніх перепелів, ми зазираємо в кожну душу і топчемо її. Нас багато. Ми всі шукаємо. Шукаємо того, хто винен. І знаходимо — один