Темні уми - Олександра Бракен

— Справді? Знали всіх з-поміж трьох тисяч бранців?

Хлопці одночасно зробили крок назад.

— У твоєму таборі було три тисячі дітей? — перепитав Лаям.

— А що? — знервовано глянула я то на одного, то на іншого. — Скільки було у вашому таборі?

— Понад триста, — мовив Лаям. — Ти впевнена, що три тисячі?

— Ну, офіційно кількості вони не називали. У кожній кабінці було по тридцять дітей, кабінок було приблизно сотня. Колись більше було, але Червоних, Жовтих та Помаранчевих вони кудись відправили.

Мабуть, мої слова справили на Лаяма неабияке враження. Десь із глибини його горла вирвався глухий стогін.

— Ні фіга собі, — нарешті спромігся він на слово. — Що то був за табір?

— Не твоя справа, — відповіла я. — Я ж не питаю, де ви були.

— Ми були в Каледонії, що в Огайо, — відповів Чабс, незважаючи на гострий погляд Лаяма. — Нас запхнули в покинуту початкову школу. Ми вирвались. Твоя черга.

— А навіщо? Щоби ви доповіли про мене на найближчу Псі-станцію?

— Так, оскільки ми, звісно, можемо вільно гуляти вулицями і писати звіти про візуальне виявлення об’єкта.

За мить я різко видихнула.

— Гаразд, я була в Термонді.

Тиша, що запала потім, видавалась довшою за дорогу, що простягалась під нами.

— Жартуєш? — нарешті спитав Лаям. — Божевільня Термонд з франкендітьми?

— Вони припинили тестування, — наче виправдовуючись, відповіла я.

— Та ні, я просто… я просто… — Лаям похапцем добирав слова. — Я гадав, що він переповнений, розумієш? Тому нас відвезли автобусом в Огайо.

— Скільки тобі було, коли тебе забрали у табір? — голос Чабса залунав виважено, але я помітила, що він наче спав з лиця. — Ти ж була геть малою, чи не так?

Відповідь я бовкнула раніше, ніж змогла зупинити себе.

— Наступного дня після мого десятого дня народження.

Лаям тихо присвиснув, і мені стало цікаво, звідки пішла слава про тогочасний Термонд. Хто про нього розповідав — оті перші ССПівці, що там служили?

А якщо люди знали, то чому не прийшли нам допомогти?

— Як довго ви були в Каледонії?

— Сюзуме пробула там майже два роки. Я півтора, а Лаям близько року.

— Це все… — прошепотів у моїй голові тихенький гидкий голос. «І це все?», хоча краща частина мене знала, що неважливо, скільки вони там пробули — рік чи один день, бо інколи навіть хвилини у такому таборі вистачає, щоби перемолоти тебе на фарш.

— А тобі шістнадцять? Сімнадцять?

— Я не знаю, — відповіла я, і від цієї думки ледь не присіла. Я справді не знала напевне — Сем казала, що пройшло вже шістнадцять років, але, може, вона помилилась. У Термонді ми не мали змоги стежити за часом, як заведено у звичайних людей. Я бачила, що минають пори року, але з часом навіть це проходило повз нашу увагу. Я росла, кожної зими я усвідомлювала, що, мабуть, на рік подорослішала, але до цього часу жоден… жодна зима не мала значення. — Який зараз рік?

Чабс пирхнув, закотивши очі до неба. Відтак він уже було розтулив рота, щоби щось сказати, але, глянувши на моє обличчя, утримався. Не знаю, який був у мене вираз, але за якусь мить його роздратованість зникла. Його вузькі очі розширилися і в них з’явилося щось схоже на жаль.

А Лаям… його вираз обличчя взагалі ніби цілком розчинився.

Я відчула, як волосся на моїй шиї починає мене поколювати, мої пальці бгали тканину моїх же табірних шортів. Останнє, абсолютно останнє, чого я прагнула, — щоби мене жаліла купка незнайомців.

Мене пройняв жаль, затопивши навіть мій страх і тривогу. Не треба було взагалі нічого говорити, треба було збрехати чи ухилитись від питання. Хай би яким вони не уявляли Термонд, хай би через що я, на їхню думку, не пройшла, цього вистачило, щоби виглядати в їхніх очах нікчемністю. Я бачила це на їхніх обличчях, і ця іронія вколола мене більше, ніж я сподівалась. Вони підібрали монстра, гадаючи, що то — мишеня.

— Отже, шістнадцять, — сказала я, щойно Лаям назвав рік. Зрештою, Сем мала рацію. Але щось іще мене турбувало. — Вони все ще будували табори і відправляли туди дітей?

— Уже не так багато, — відповів Лаям. — Наймолодші, віку Зу, найбільше постраждали. Люди злякались, і рівень народжуваності різко впав ще до того, як уряд заборонив народжувати. Більшість дітей, яких досі посилають у табори, нашого віку. Їх або не виявили, коли забирали всіх дітей, або ж вони повтікали.

Я кивнула, перетравлюючи почуте.

— У Термонді, — почав було Чабс, — вони справді…

— Гадаю, цього досить, — обірвав його Лаям. Потягнувшись повз простягнуту руку Чабса, він знову відчинив мені двері. — Вона відповіла