Темні уми - Олександра Бракен
— Ні, так і тримай!
— Лі, — озвався Чабс, згорбившись на своєму місці. — Це божевілля! Що ти чудиш?
Він так тихенько сидів, що я вже майже забула про його присутність. Коли стрілка на спідометрі проминула вісімдесят, дев’яносто, дев’яносто п’ять, я взагалі мало що пам’ятала.
А тоді все пішло шкереберть.
Пролунав страшний вибух — у тисячу разів страшніший від вибуху колеса, — і фургончик закрутився, кермо в моїх руках пішло в танець.
— Прямо! — кричав Лаям. — Уперед!
— От ч…! — Ремінь безпеки витиснув повітря з моїх грудей, проте я боролась із машинальним поворотом колеса достатньо довго, аби знову вирівняти машину. Автомобіль відхилився назад, залишивши за собою снопи іскор. Ми знову прямували просто на позашляховик.
— Продовжуй їхати на них. Не зупиняйся! — кричав Лаям.
Але ж шина, — міркувала я, стискаючи руками кермо, — шина…
Чабс вхопив Лаяма за ноги, щоби той, бува, не випав із вікна.
— Відпусти! — гаркнув він. — Усе гаразд. У мене вийшло!
Я гадки не мала, що саме «вийшло» у Лаяма, допоки не зиркнула у дзеркало заднього огляду і не побачила, як з лісу суне дерево, а орудує ним змахами руки Лаям.
Цілковито зосередившись на мінівені, що летів просто на них, Роб не мав часу звернути авто із шляху дерева. Я міцно обхопила кермо, аж поки ми не пролетіли повз трощу. Чулися звуки розбитого скла і скрегіт металу, і все це було результатом дій Роба. Коли я глянула у дзеркало заднього огляду, позашляховик лежав перекинутий набік і димів. Попереду досі ще котився по дорозі розколотий від зіткнення стовбур дерева.
— Що ти зробив? — Мені довелось перекрикувати гудіння вітру та шум дороги. — Я гадала…
— Тепер збагнула? Вони не збирались зупинятись, — озвався Чабс, і його обличчя було мертвотно-бліде.
Із протяжним зітханням Лаям знову забрався всередину машини. Його настовбурчене волосся вкривало листя і маленькі гілочки.
— Добре, Зелена, — мовив він, і в його голосі не відчувалося жодного тремтіння. — Вони прострелили задню шину, тому ти їдеш на голому дискові. Просто їдь прямо і плавно уповільнюйся. Пересідай на наступному схилі.
Я зціпила зуби так міцно, що вони аж нили.
— Усе гаразд, Зу? — запитав він.
Дівчина двічі підняла великий палець угору. Її жовті рукавиці були єдиною яскравою плямою в машині.
— Ну, я в нормі, вдячний, що спитав, — з єхидством промовив Чабс. Невеликі окуляри на його обличчі перекосились, коли він взявся розгладжувати свою застібнуту на всі ґудзики сорочку. Для переконливості він нахилився і поплескав Лаяма по потилиці. — До речі, для чого тобі твоя довбана головешка? Хіба ти не знаєш, що відбувається з тілом, відкинутим на великій швидкості від машини?
— Ні, — перебив Лаям, — але гадаю, що слухати це не надто доречно для одинадцятирічних вух.
Я озирнулась на Зу. Одинадцятирічних? Бути такого не може…
— О, то тобі можна кинути її під кулі, але їй не можна почути страшної історії?
Чабс схрестив руки на грудях.
Лаям зігнувся і підняв своє сидіння догори. Вмощуючись у ньому, він скривився та стиснув кулаки. Над його оком був свіжий поріз. Із підборіддя скрапувала кров.
Крізь пелену дощу я побачила зелений дорожній знак. Байдуже, яке місто чи номер шосе там зазначалися. Єдине, чого я прагнула, — з’їхати з дороги та вилізти з-за керма.
У мене все тіло заніміло, виснажилось, коли я прибирала ногу з педалі газу. Легенько сіпаючись, мінівен котився, повторюючи вигини схилу, і поки ми вибрались на дорогу, машина сама собою зупинилася. Я притулила руку до грудей, щоби переконатись, що серце моє не зупинилось.
Лаям потягнувся, щоби поставити машину на ручник.
— Чудово впоралась, — повів він.
Голос у нього був спокійнішим, ніж я сподівалась. На жаль, він ніяк не заспокоїв роздратовану змію, що тісно обвилась десь усередині мого живота.
Дотягнувшись до нього, я вдарила його кулаком у руку. Сильно.
— Ой! — зойкнув він і з широко розплющеними очима відсахнувся від мене. — За що?
— Це, гівнюче, було значно важче, ніж їзда не велосипеді!
Він якусь мить дивився на мене, його губи тремтіли. Сюзуме вибухнула тихим сміхом, нескінченно довго задихаючись і стрясаючись усім тілом, через що її личко розцвіло рожевим. Кілька секунд її сміх був єдиним звуком, що притлумлював шум дощу, — принаймні доти, доки з протяжним охканням Чабс не закрив долонями обличчя.
— Та невже? — мовив Лаям, розчиняючи двері. — У такому разі з тебе непогана учениця.
На той час, коли Лаям впорався із шиною, дощ перетворився