Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

Я вирішив теж подивитись, як “ходять на небі пароплави” та на інші чудеса, про які мені всю дорогу розповідала дівчинка.

Нарешті мені знадобився будильник! Я поставив його на пів на п’яту і, коли він на світанку заторохтів, схопив його і хотів було сховати під подушку, та знадвору пролунав голосок Тетяни:

— Дядьку, дядечку, скоріше! Ну ж бо, дядечку!

Я наспіх одягся і вийшов. Ледь рожева смужка на сході лише підкреслювала синяву ще нічного неба. Прохолодний вітрець повівав з моря, несучи в собі пряний і гострий дух прілих водоростей, що смугою тяглися вздовж берега. Тетяна стояла поруч зі мною в капцях на босу ногу, накинувши на плечі ватяну ковдрочку, під якою спала.

— Нащо ж було мене так підганяти? — запитав я. — Чи не зарано?

— А хіба ж я знаю? — відказала Тетяна. — Ходімо до моря, там видніше.

Тихими, сонними вулицями ми пройшли до моря. В жодному з вікон не світилося, тільки високий маяк, що стояв посеред вулиці, все ще блимав. Біля молу було порожньо. Осторонь, біля кладок, що простяглися далеко в море, кілька рибалок збиралися відчалити на вранішні лови.

— Ну, скоро? — спитав я Тетяну.

— Угу! — мугикнула вона. — Зачекайте трішки.

Я присів на пісок і замилувався сходом сонця. Як добре зробила Тетяна, розбудивши мене! Навіть якщо її чудо й вигадка…

— Ось воно! Ось! — закричала Тетяна і застрибала довкола мене. — Ось, ну що я вам казала?! Ось воно!

А “воно” було справді дивовижне.

Спершу я нічого не зрозумів. Просто промайнула вдалині над морем якась світла смуга і зникла. Ось вона з’явилася знову і тепер лишилась, а за нею виникали такі ж світло-жовті смуги. Ще й ще… Потім небо, здавалось, здригнулося, і раптом над моєю головою розкинулось море. Але це було зовсім інше море, не схоже на спокійну гладінь перед нами. Хвилі здавались неймовірно великими, наче хтось підняв мене дуже й дуже високо над розбурханим морем і поставив перед моїми очима велетенське збільшувальне скло. Просто в зеніті хвилі були величезні, але в глибині, під ними, виднівся жовтий пісок, по якому швидко ковзнула якась риба. А хвилі все мчали і мчали; промайнула чайка, яка присіла на воді, вона здалася мені більшою за океанський пароплав, і все видиво безшумно промчало на схід, до сяючого сонця, диск якого з’явився над обрієм.

Тетяна приволокла оберемок сухих водоростей, і ми всілися на них. Я не міг отямитись від здивування. Човен з рибалками вже відчалив, люди спокійно веслували, пливучи вдалину до кам’янистої коси, що облямовувала бухту. Мабуть, вони звикли до цього видовиська, не помічали його.

Тетяна нишком зиркала на мене, і я розумів — їй було прикро, що вона “продешевила”. Розповідати все одразу вона не мала звички. І, ясна річ, не чекала, що невинне й нікому не потрібне явище, придатне хіба для того, щоб помилуватися ним, раптом так схвилює і так зацікавить дорослу людину.

— Це часто буває? — запитав я.

— Ні, — здвигнула плечима Тетяна, — тільки раз на день.

— Щодня?.. І лише вранці?

— Як світає, — підтвердила Тетяна.

— А що твій батько казав, ти показувала йому?

— А йому байдуже.

— Байдуже?

— йому цього не треба. У нього бісова робота, — Тетяна не без іронії глянула на мене. — А яка у вас робота?

— Стривай, Таню, отже ти не раз уже бачила це “море на небі”? А коли вперше його побачила, найперше? Пригадай.

Тетяна відкинула долонькою сухий пісок і, щось шепочучи сама собі, почала креслити на вогкій землі.

— Того дня саме, — мовила вона, — вчителька була з мене дуже задоволена й поставила “відмінно” з арифметики. Це було…

Я затамував подих.

— Це було восьмого березня, восьмого березня, восьмого березня! Еге ж, було свято…

“Марево, — розмірковував я, — марево… Але звідки йому взятися холодного весняного ранку? Хіба тут Сахара? Чи тропіки? Найбільше це видиво нагадує горішній міраж полярних районів, але йому також тут не місце. Восьмого березня, каже Таня… Можливо, що й раніше, адже це вона вперше побачила “море на небі” восьмого березня, а може, воно вже з’являлось, та ніхто його не помічав…

Признатися, я чекав, що Тетяна назве зовсім іншу дату. Я чекав, що вона назве двадцять восьме березня, бо саме двадцять восьмого березня сталася катастрофа в лабораторії Алексєєва. “Коли вже на те пішло, — гадав я, — можливо, між цими двома подіями є якийсь зв’язок”. Але Тетяні я вірив, вона мала дуже чіпку пам’ять і дуже добре розвинену спостережливість.

У “Таврії” моя розповідь справила враження. Спершу мені задавали каверзні запитання, потім хтось сказав, що я збираюсь розіграти все товариство, та я був дуже серйозний, і на ранок біля молу зібралася велика група “спостерігачів”. Заспані, недовірливі, розпатлані, мої колеги дуже нагадували сердитих і невдоволених птахів. Та коли видиво з’явилося, всі завмерли і мов зачаровані дивилися вгору. А попереду, на самому березі, стояла надміру серйозна Таня й простягала худенькі рученята до свого чудесного і чарівного “моря на небі”.

Дослідницька гарячка охопила всіх, хто був того ранку на березі, хто вдивлявся в небо наступного світанку, бо таємниче марево знову з’явилося точно в той самий час. Це дивувало. Міраж, з’являючись о п’ятій ранку і зникаючи через півтори-дві хвилини, залежно від хмарності, вказував на якусь таємничу закономірність, на щось надзвичайно важливе. Ніхто не висловлював думки про те, що появу марева І діяльність лабораторії Алексєєва можна якось співставити між собою. Та про це думали всі. І це співставлення, безумовно, вважали за можливе в Академії наук, бо всі наші замовлення на прилади й обладнання для дослідження марева негайно й щедро задовольняли.

І в тихий порт, що правив за пристановисько лише кораблям прикордонної охорони або рибальським суднам, потяглися водою, повітрям, закушпеленими степовими шляхами