Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

Більше ніяких відомостей Головне управління не мало, бо пристрій, який керував польотом, монтували в лабораторії Алексєєва.

“З метою дослідження безповітряного простору…” Але яке призначення ракет? Серед тисяч штучних супутників, що оберталися навколо Землі по найрізноманітніших орбітах, у березні не було зареєстровано нових. Що сталося з ракетами?.. І того дня, коли Алексєєв мав намір повідомити про зміст своїх робіт, відбувається грандіозна катастрофа. Чому вона сталася саме в той час, коли в успіхові експерименту Алексєєв не мав сумніву? Коли він готував уже якийсь новий експеримент?

Треба було будь-що розкрити таємницю того дня. Цього вимагала не просто цікавість. Десятки запланованих дослідів затримувалось спеціальним розпорядженням. Науці ніколи не бракувало людей, готових до самозречення, але невиправдане ризикування межувало зі злочином. Тим паче, що все свідчило про фатальну роль якоїсь випадковості, якогось хибного кроку. Треба було за всяку ціну дізнатися, що саме призвело до катастрофи. Але минав день за днем, тиждень за тижнем, а ми не знаходили розгадки.

Люди найрізноманітніших професій прибували до нас звідусіль. Кожен прагнув допомогти розібратися в тому, що сталося. Дехто, як і я, поєднував перебування в цьому невеликому приморському місті з відпусткою, і веранда скромної їдальні з гучною вивіскою “Таврія” вечорами перетворювалася на зал засідань. Тут обмірковували останні наукові новини, та в центрі уваги була, звичайно, катастрофа. Кожний здогад, який міг би пролити хоч краплину світла на те, що сталося, безліч разів зважували й аналізували. Всі, однак, погоджувалися на думці, що поведінка Алексєєва, безперечно, нагадувала дії дослідника, який працює із звичайнісінькими речами. “Коли я вивчаю під мікроскопом зріз фотоемульсії, — казав один із постійних відвідувачів “Таврії”, — то я й гадки не маю, що зо мною може щось скоїтися. Мабуть, так приблизно працював і Алексєєв”.

І раптом несподіване спостереження скерувало наші пошуки в зовсім інший бік.

Я оселився в родині Федора Васильовича, начальника радгоспного гаража. Господар, людина м’яка й некваплива, цілими днями, а то й вечорами бував заклопотаний своїми автомобільними справами. Час від часу чия-небудь голова з’являлася над кущами миршавого бузку, що ріс уздовж паркану, і веселий голос питав: “А чи вдома господарі? Га?”

Федір Васильович звичайно снідав у дворі, під дощаним навісом, що був дуже схожий на альтанку, коли б одну його сторону, яка виходила на вулицю, не було забито планками з ящиків на овочі.

— Та дома, — тяжко зітхаючи, казав Федір Васильович і акуратно клав ложку поряд із повною ще тарілкою. — Ну ж бо, Ганнусю, клич.

І заводили балачку про бензин та дороги, про улов і добрива, після чого Федір Васильович, так і не доснідавши, простував “на свою бісову роботу”, яку він, до речі, не проміняв би на жодну іншу.

До Федора Васильовича я попав не випадково. Задовго до катастрофи з ним домовився Алексєєв. Федір Васильович зустрів мене на вокзалі, за якоюсь тільки йому відомою ознакою впізнав мене і привіз до себе. В домі було завжди тихо; здавалося, що й Федір Васильович і його дружина за кимсь скучають. Так воно й було насправді, і незабаром усе змінилося.

Таня, донька Федора Васильовича, дівчинка років дев’яти-десяти, повернулася додому із села Новофрунзенського, де вона гостювала у тьоті Фросі, і одразу сповнила подвір’я й дім своїм дзвінким сміхом і нескінченними філософствуваннями з приводу найрізноманітніших подій місцевого та всесвітнього значення. Будильник став непотрібний, бо Тетяна, а саме так її величали всі в господі, була невсипуща і схоплювалась удосвіта.

Мені жодного разу не вдалося прокинутися раніше від неї, а повертаючись пізно ввечері додому, я щоразу був свідком галасливих баталій, які зчинялися в родині, як тільки надходив час, коли Тетяну треба було ловити і вкладати спати на маленькій дачці під моїми вікнами.

— Здрастуйте, дядьку, — почув я, вийшовши на подвір’я, щоб умитися. — Ви вже прокинулись?.. А чи вмієте ви крабиків ловити? А чого це ви сюди приїхали?..

Я спитав, як її звати, але Тетяна не переставала засипати мене найрізноманітнішими запитаннями, а на її болісно зморщеному носику, який устиг уже присмагнути під гарячим південним сонцем, було написано, що вона не все розуміє з моїх відповідей.

— Кажіть голосніше, — попередила її мати, — вона недочуває.

Щось шпигнуло в серце. Ця весела кізка, переповнена запитаннями, така життєрадісна, погано чула. Та незабаром я пристосувався. Тетяна дуже добре розуміла кожний порух губ, а уважність і терплячість, що їх виявив я під час нашої першої розмови, поклали початок щирій дружбі між нами. Потайки я написав моєму знайомому, котрий займався мікрорадіоапаратурою, і попрохав його надіслати мені яку-небудь новинку з царини слухових протезів, бо підсилювач для глухих з вельми громіздкими батареями був заважкий і незручний для Тетяни, з ним вона ходила тільки до школи.

І ось по тому, як ми “наловили крабиків” і наповнили дві пляшки з-під молока рачками-самітниками; по тому, як сходили до “вітряка”, дослідної і цілком сучасної вітросилової установки; по тому, як я постояв на сторожі біля оранжереї, а Тетяна, просунувши руку крізь дірку в заскленому даху, зірвала зелену й кислющу цитрину, — по всьому цьому вона, в балачці на найрізноманітніші теми, вимовила фразу, яка здивувала й зацікавила мене.

— А чи бачили ви море на небі? А пароплави? А місто з високими вежами?

— На небі? — перепитав я. — Що ти вигадуєш?

— Я вигадую?! — Тетяна образилась, відтак подумала, що їй причулося. — На небі, он там, — вона показала кудись угору. — І чого це ви так довго спите? Га, дядьку? Дядечку?

Я пильно подивився на неї. Ні, вона не вигадувала, вона справді щось бачила.

— А коли ти це бачила?

— Коли?.. Як сонечко стане, ось