Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук
Ось він, головний зал. Спеціально прокладеним ходом сюди під’їхали санітарні машини. Вони мали забрати те, що іще так недавно було живими, сповненими вогню людьми. Скинувши з голови захисні маски, стояли обабіч дороги аварійники, суворі люди суворої професії.
До нас квапливо підійшов керівник групи аварійників. Він помахом руки застеріг, щоб ми не наближались до нього, і глухо заговорив крізь маску:
— Несподівана перешкода. Під металевою банею якийсь прозорий надзвичайно твердий матеріал невідомих властивостей. Пневматичне зубило ламається, не лишаючи на його поверхні навіть дряпини.
— А електрична дуга? — запитав хтось.
— Пробували, не бере, — відповів аварійник. — Не бере, і край.
— А якщо підійти з другого боку головного залу? — запропонував я.
— Не можна, другого боку немає. Броньовану баню ми розрізали майже скрізь, і всюди під нею це скло. Одягайте скафандри, погляньте самі…
Одна за одною, задкуючи, виїхали машини швидкої допомоги. Переступаючи через уламки бетону, ми пройшли в глибину. Справді, під металевою банею була прозора речовина, схожа на велетенську брилу невідшліфованого темного скла. На її поверхні точно відкарбувався внутрішній бік крицевих плит, з яких було зварено баню. Просто перед нами виднілися двері, точніше — відбиток тих металевих дверей, які лежали неподалік, зірвані лебідкою. Ручка від дверей впаялася в речовину, що невідомо як утворилась. У ЦЮ мить кран відтяг ще одну частину броньованої бані, і сонячне проміння проникло в “скляну” брилу. Топанов припав обличчям до її поверхні, вдивляючись.
— Вони там! — тихо сказав він. — Гадаю, це Алексєєв…
Наче у величезному акваріумі, завмерли всередині темної брили постаті. Треба було знайти найзручніше місце для спостереження, бо “скляну” масу пронизувала мережа якихось тонких тріщин, затуманюючи її.
Я підняв з землі чиєсь кайло і щосили вдарив ним по “склу”. Кайло різко відскочило, а прозора речовина відповіла мені якимсь тонким співучим звуком.
— Це ні до чого, — почув я голос аварійника, — треба висаджувати.
Вибух пролунав, коли вже давно минула північ. У місячному сяйві високо вгору злетіли хмари землі й піску, А коли зійшло сонце, перед нами постала дивовижна картина. Баню було зірвано, сила вибуху розметала навкруги рештки стін, а перед нами блищав на сонці величезний зливок, схожий на прозорий капелюшок білого гриба. Всередині тепер цілком виразно було видно силуети приладів і людей, які стояли й сиділи навколо них. Один з чоловіків завмер у рвучкій позі, його рука простяглася до сусіда, що діловито тримав руки на кнопках якогось приладу. Так їх і застала смерть.
Який вихор увірвався сюди, в цю простору кімнату з великою люстрою, що все ще “висіла”, хоч стелі вже давно не було? А вихор саме ввірвався, бо лабораторія не мала жодних надто потужних джерел енергії. В день аварії споживання енергії, що його зафіксували автоматичні прилади, було навіть менше, ніж звичайно. Згодом стався різкий поштовх струму, але автомати, точно спрацювавши, відімкнули енергію, відтак на пробу ввімкнулися знову, та опір споживача був уже безмежно великий: лабораторія більше не існувала.
* * *
Ми стояли перед руїнами лабораторії Алексєєва. Розмовляли пошепки, але всі перебивали один одного, поквапливо сповіщаючи все нові й нові подробиці.
— Увесь район навколо лабораторії врятувала оця сталева баня, — казав один із фізиків, що прибули раніше за мене. — Коли б не вона, руїн було б набагато більше.
— Передусім, що це за прозора маса, який її склад? — запитав я.
— Уявіть собі, це повітря! Так, так, азот і кисень у тих самих пропорціях, що і в навколишньому повітрі.
— Дивно… Це якась невідома сполука, якийсь невідомий окис азоту… — кинув хтось.
— Якщо тільки це хімічна сполука, — похитав головою фізик. — А в цьому дуже великий сумнів. Ми звернули увагу на те, що речовина цієї маси проводить електричний струм. Підвели електрод від зварювального апарата, але дуга виникала й одразу ж зривалася. Вакуумним присосом зібрали речовину, що випарувалась.
— І в спектрі лише кисень та азот?
— У тому-то й річ. Вранці взяли на аналіз тонку платівку, мабуть уламок, який підібрали після вибуху, зробили рентгеноструктурний знімок. Відстань між центрами атомів незбагненно мала…
— Але як ви знайшли цей уламок?
— Один з робітників спіткнувся і впав.
— Хіба уламок такий великий?
— Ні, уламок вміщується на долоні, але важить він сорок два кілограми.
— Цікаво, що температура цієї прозорої маси тридцять шість градусів і вдень і вночі!
— Так, так, надзвичайна сталість! Немов у термостаті.
— Але звідки взялася енергія вибуху?! Наскільки нам тепер відомо, ні нагромадження енергії, ні різко збільшеного надходження її ззовні не було.
— Одначе звідкись же вона мала взятися! До того ж у лабораторії, яка не досліджувала ні матеріалів, що розпадаються, ні термоядерних реакцій. У списках не виявилось ні урану, ні плутонію, ні торію… Лабораторія не зверталася до закладів, які випускають важку воду або важкий водень, а без них поки що неможливі високотемпературні процеси.
— А чи звернув хто-небудь увагу на те, що всі вибухові струмені мали напрямок не назовні, а всередину, до будинку лабораторії Алексєєва?
— Навіть усі шибки з вікон Інституту зірок вилетіли назовні, — підтвердив я, згадавши спостереження склярів.
І раптом несподіване відкриття! Працівники Інституту зірок повідомили, що з ракетодрому, який належить Інститутові, Алексєєв досить регулярно запускав висотні ракети.
Головне управління по дослідженню космічного простору підтвердило, що на адресу лабораторії Алексєєва за кілька місяців до катастрофи було надіслано три великі ракети. Контейнер останнього ступеня за умовами договору мав бути
