Темні уми - Олександра Бракен

Височенну загорожу першою побачила я. Темно-сіре небо надавало всьому довкола якоїсь похмурої, густої синяви, але загорожі це не стосувалося. Вона сяяла чистим сріблом, у той час як вітер свистів крізь відчинену браму. Трохи нижче мого вікна хтозна-скільки чоловіків і жінок у повній уніформі жвавою ходою супроводжували автобус. Охорона із ССП, що стояла на пропускному пункті, віддала честь водієві, коли той проминав браму.

Нарешті автобус, гойднувшись, зупинився, але поки брама табору не зачинилась, ми змушені були стояти непорушно. Посеред безгоміння брязкіт її засувів здався гуркотом грому. Наш автобус не був першим, що проминув цю браму, — перший прибув рік тому. І останнім він також не був. Останній прибуде за три роки, коли табір буде заповнений вщерть.

Коли у дверях з’явився солдат у чорному плащі-дощовику, всі в автобусі затамували подих. Водій нагнувся і потягнув ручне гальмо — і цим розвіяв останні надії на те, що це лише тимчасова зупинка.

Це був чоловік неймовірних розмірів, якого зазвичай сподіваєшся побачити в кіно у ролі велетня, чи негідника — у мультиках. Солдат CCП не відкидав каптура, приховуючи своє обличчя, волосся і все, за чим його можна було би впізнати згодом. Хоча, здається мені, все це дурня. Він же говорив не від свого імені. Він говорив від імені всього табору.

— Зараз ви підведетесь і організовано вийдете з автобуса, — прокричав він. Водій спробував передати йому мікрофон, але солдат вибив його рукою. — Вас поділять на групи з десяти осіб і відведуть на тестування. Не намагайтеся втекти. Не розмовляйте. Не робіть нічого, про що вас не просять. За недотримання цих інструкцій ви будете покарані.

У свої десять я була однією з наймолодших в автобусі, хоча, звісно, було й кілька ще молодших дітей. Решта здебільшого мала років дванадцять, ба навіть тринадцять. І якщо ненависть і підозра, якими палали солдатські очі, змусили мене примружитись, то в старших дітей вони лише розпалили бунтівні настрої.

— Та пішов ти нáфіг! — крикнув хтось із заднього сидіння автобуса. Ми вмить озирнулися, саме в той момент, коли рудоволоса жінка-солдат зацідила прикладом гвинтівки просто в рот підлітка. Він пронизливо скрикнув від болю та подиву, коли вона повторила це ще раз, відтак я побачила, як з його рота бризнула кров, коли він, охоплений люттю, спробував вдихнути. Із зв’язаними за спиною руками він ніяк не міг оборонитися. Мусив лише стерпіти.

Вони почали висаджувати дітей з автобуса, по четверо нараз. А я все ще спостерігала за тим хлопцем, який ніби оточив себе хмарою мовчазної, токсичної люті. Не знаю, чи хлопчина відчув, що я на нього дивлюся, абощо, але він розвернувся й перехопив мій погляд. Він підбадьорливо кивнув мені. А коли всміхнувся, то оголив ряд закривавлених зубів. Відтак я відчула, як мене піднімають із мого сидіння, а тоді, перш ніж усвідомила, що відбувається, я вже ковзала слизькими сходинками з автобуса, а за мить гепнулася під зливу. Інший ССПівець підняв мене з колін і провів за двома дівчатками, майже моїми однолітками. Одяг обліпив їхні тіла, наче стара, зношена на дрантя шкіра.

На землі було майже двадцять солдат, котрі вишиковували дітей в акуратні рядочки. Мої ноги цілковито загрузли в багнюці, я вся тремтіла у своїй піжамі, але ніхто не це не зважав, ніхто не підійшов до мене, щоби розітнути пластиковий поясок, яким були зв’язані руки. Зціпивши зуби, ми мовчки чекали.

Я звела очі на хмари, підставивши обличчя під потоки дощу. Здавалось, на мене обвалюється мокрими шматками саме небо.

Останню четвірку підняли з автобуса і жбурнули на землю — поміж них був і хлопчик із розбитим обличчям. Він був останнім, одразу ж за високою білявкою з відсутнім поглядом. Я ледве могла їх розгледіти крізь дощову заслону і запотілі вікна автобуса, але була переконана, що хлопець, нахилившись, щось прошепотів дівчині на вухо, саме коли вона зробила перший крок, щоби зійти з автобуса. Дівчина кивнула, швидко сіпнувши підборіддям. Щойно її нога торкнулась землі, вона, метнувшись праворуч, вирвалася з рук найближчого охоронця. Хтось із ССПівців рявкнув страхітливе «Стій!», але дівчина, не зупиняючись, мчала до воріт. Уся увага присутніх була прикута до її втечі, і нікому навіть на гадку не спало поглянути на хлопчика, котрий усе ще перебував у автобусі, — нікому, крім мене. Він скрадливо зійшов з автобуса, біле худі спереду було замащене його ж кров’ю. Як і всім іншим, та сама жінка-солдат, котра нещодавно вдарила його, тепер допомагала зійти з автобуса. Побачивши, що вона схопила його під лікоть, я одразу ж відчула, як у тому місці занила моя рука — там уже встиг утворитися синець; я бачила, як він, повернувшись, щось їй сказав, сказав із виразом абсолютного спокою на обличчі.

І бачила, як ССПівка, відпустивши його руку, витягнула з кобури пістолет і, не прохопившись ні словом, — навіть оком не зморгнувши, — встромила дуло собі в рот і натиснула курок.

Не знаю, чи це закричала я, чи цей притлумлений крик долинув від жінки, яка раптом усвідомила, що коїть, але якій забракло якихось дві секунди, щоби зупинитись. Її обличчя побіля автобуса — млявий порух щелеп, вирячені очі, обвисла шкіра — світилось у повітрі, немов негатив, значно довше від вибуху рудої крові впереміж зі жмутиками волосся.

Дитина, що стояла поряд зі мною, знепритомніла, а тоді вже не зосталось нікого навколо, хто б не кричав. ССПівка впала на землю тієї ж миті, коли скрутили дівчину, котра втікала. Дощ змивав солдатську кров із вікон і жовтих панелей автобуса, розмиваючи вздовж і впоперек темні патьоки, поки вони геть не зникли.