Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

І це був лише початок…

Коли ми вийшли з каналу, наші бортові датчики відразу виявили присутність у районі дром-зони ворожих кораблів. На щастя, це був не цілий флот і навіть не окрема ескадра, а лише сторожова флотилія, що складалася з важкого крейсера, двох фреґатів, чотирьох легких корветів і півтора десятка шатлів-винищувачів. Судячи з позивних, крейсер і шатли належали дваркам, а обидва фреґати з корветами — п’ятдесятникам.

Найближче до нас судно противника перебувало за два мільйони кілометрів, тож ми мали досить вільного простору для подальших маневрів. Чужинці ж, упізнавши в нашому кораблі земного розвідника, не виявили надмірного завзяття і лише для проформи вислали нам навперейми один із фреґатів у супроводі двох корветів та півдюжини шатлів. А від крейсера невдовзі відокремився швидкохідний кур’єр, оснащений потужним резонансним ґенератором, і попрямував до дослідженого каналу другого роду, який вів просто в локальний простір планети Суомі, де було розміщено одну з військових баз Четверного Союзу. Можна не сумніватися, що він ніс звістку про нашу появу в системі, але навряд чи варто було перейматися, що у відповідь сюди надішлють бойову ескадру. Коли б на нашому місці був корабель ґаббарів або їхніх союзників, тоді інша річ — п’ятдесятники з дварками миттю б заметушилися. Зате до нас вони поставилися з такою ж недбалою настороженістю, з якою ставилися до інших людських кораблів, які час від часу навідувалися на Магаваршу, щоб дізнатися про життя-буття своїх старих одноплемінників, які залишилися доживати свій вік на рідній планеті. За п’ять років, що минули відтоді, як наш флот вийшов із системи, поступившись контролем над нею п’ятдесятникам з дварками, ніяких серйозних інцидентів не траплялося.

За нашою кормою все ще світилася блакиттю горловина відкритого каналу першого роду, і будь-якої миті, в разі виникнення несприятливих для нас обставин, ми могли відступити в систему Ґамми Індри під захист бриґади, що супроводжувала нас у дорозі. Проте всі дані зовнішнього спостереження свідчили, що жодна небезпека нам не загрожує — звісно, якщо ми не будемо такими дурними й не чекатимемо наближення чужинців.

Анн-Марі Прентан, капітан другого ранґу ВКС Терри-Ґаллії, яка суміщала обов’язки офіцера зв’язку й оператора артилерійських систем, повідомила:

— Орієнтовний час до можливого вогневого контакту з найближчим кораблем противника — сімнадцять хвилин, командире. Спрямованих у глиб системи передач не зареєстровано. Всі джерела штучних радіосиґналів з боку Магаварші мають явно людське походження.

— Чудово, — сказав я. — Надіслати через канал повідомлення: „Ситуація задовільна, підтримки не потребуємо.“

— Слухаюсь, сер! — відповіла Анн-Марі й узялася до справи.

На відміну від матеріальних об’єктів з ненульовою масою спокою, електромаґнітні хвилі безперешкодно проникали крізь відкритий з обох кінців канал першого роду. Це давало змогу за порівняно невеликих енерґетичних витрат підтримувати прямий радіозв’язок між найближчими системами — наприклад, Сонячною й Барнарда. А три роки тому такий зв’язок було встановлено (точніше, відновлено) між Землею й Террою-Ґаллією — радіосиґнали проходили через кілька проміжних ретрансляційних станцій в незаселених системах, захищених від чужинців за допомогою повного блокування дром-зон.

— Повідомлення прийнято, командире, — за кілька секунд обізвалася Анн-Марі. — Отримано відповідь: „Закриваємо канал. Щасливої дороги!“

Я кивнув і зосередив свою увагу на екрані інтеркому:

— Реакторний відсік?

Бортінженер Ортеґа відзвітував про успішне завершення циклу роботи резонансного ґенератора і повторно, як уже робив це кілька хвилин тому, перед самим виходом з каналу, доповів про повну готовність до запуску ґравітаційних і термоядерних рушіїв. Сторонньому спостерігачеві, мабуть, здалося б кумедним, що Арчібальд, із ранґовими відзнаками контр-адмірала, звертається до мене, капітана, як до свого командира. Проте для нас нічого кумедного в цьому не було. Так уже склалося.

Прийнявши рапорт Ортеґи і швидко ознайомившись із розрахунками бортового комп’ютера на тактичному дисплеї, я скомандував:

— Курс на планету Магаварша. Почати маневри по відриву від противника і виходу з дром-зони. Повний вперед.

— Є повний вперед! — тут-таки озвався другий пілот, лейтенант Лайф Сіґурдсон.

Таке формулювання наказу передбачало, що я надаю йому право вільного вибору маршруту й послідовності необхідних для цього маневрів. А команда „повний вперед“ була цілком символічною, як данина давній морській традиції і для космічних кораблів просто означала відсутність обмежень на швидкість.

За допомогою серії коротких, точно розрахованих імпульсів бічних дюз Сіґурдсон зорієнтував корабель у потрібному напрямку, після чого запустив головний двигун з прискоренням майже 90 g. Бортовий комп’ютер миттєво видав на тактичний дисплей свій проґноз: за шість хвилин кораблі противника наблизяться до нас на мінімальну відстань у півтора мільйона кілометрів, а тоді почнуть безнадійно відставати. З комп’ютерних розрахунків також було видно, що обраний Лайфом курс до Магаварші — один із найоптимальніших за співвідношенням „швидкість — безпека“.

Не втримавшись, я схвально мугикнув собі під ніс. Сіґурдсон був чудовим професіоналом, справжнім майстром своєї справи, і вже давно заслужив місце капітана корвета або першого пілота на важкому крейсері. І ось, нарешті, два тижні тому його офіційно представили до звання лейтенанта-командора, а за цим вочевидь слід очікувати й підвищення на посаді. Я, звісно, щиро радів за Лайфа, але водночас мені було сумно з ним розлучатися. Всі ці сім років ми прослужили разом, і мені важко було уявити на місці Сіґурдсона когось іншого…

Капітан ворожого фреґата правильно оцінив ситуацію і за шість хвилин, коли відстань між нами досягла свого мінімуму в півтора мільйона кілометрів, взявся обстрілювати нас із лазерних гармат, а попереду за нашим курсом пустив нам напереріз десяток позитронних ракет і приблизно стільки ж концентрованих згустків високотемпературної плазми.

На лазерний обстріл ми не звертали уваги — на такій відстані неможливо було досягти достатньої щільності вогню, аби пробити наш силовий захист. Плазмові залпи теж неприємностей не обіцяли — згустки швидко розсіювалися в просторі. Інша річ, ракети з самонавідними боєголовками — наша швидкість була ще замалою,