Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

кажучи, я не вірив, коли він обіцяв, що за п’ять років Світ Барнарда стане нарівні з Террою-Ґаллією і Землею. Не вірив, хоча для цього були всі об’єктивні передумови — і розвинута економіка планети, майже не зруйнована війною, і чотиримільярдний людський потенціал. Не вірив, бо знав наших співвітчизників — працелюбних, самовідданих, готових зносити тяготи лихоліть, але переважно безініціативних, звичних у всьому покладатися на допомогу й заступництво держави. Проте Шанкар зумів з цим упоратися, йому вдалося переламати психолоґію магаваршців, змінити традиційну систему цінностей суспільства й примусити його динамічно розвиватися… — Імператор трохи помовчав. — Шкода, що він залишив нас так рано.

— Тепер йому потрібна гідна заміна, — після певних вагань сказав я. Вже сім років я був громадянином Землі й почувався стовідсотковим землянином, але все одно продовжував вважати нинішніх мешканців Світу Барнарда своїми співвітчизниками, і мені було небайдуже їхнє майбутнє. — Потрібна людина, яка за своїм авторитетом і впливом могла б зрівнятися з паном Шанкаром. Особисто я думаю, що така людина є.

Імператор кивнув.

— Я розумію, що ви маєте на увазі. Проте це неможливо.

— Атож, неможливо, — погодився я, перемикаючи флаєр на автопілот. — Але необхідно.

Він пильно подивився на мене.

— Так само відповіла мені Саті. Ви з нею обговорювали це питання?

Я похитав головою.

— Ні, сер, не обговорював. Просто це очевидно. Бувають ситуації, коли неможливість мусить поступитися перед необхідністю.

— Гм-м, — протяг Падма. — Ви знову точнісінько повторили її слова. Для повного збігу вам слід ще додати, що мені зовсім не обов’язково суміщати королівські обов’язки з урядовою посадою. Мовляв, я цілком можу зректися корони і вже як пересічний громадянин прийняти портфель прем’єр-міністра.

— Я думав про такий варіант, — відповів я. — Він напрошується сам собою.

— Ну, звісно, напрошується, — зітхнувши, погодився імператор. — А на сорок тисяч старих, які залишаються на Магаварші, ніхто не зважає.

— Про них можуть подбати й інші. Ви ж самі переконалися, що людство не кинуло їх напризволяще. А ви зараз потрібні в системі Барнарда. Потрібні чотирьом мільярдам людей, які й досі вважають себе вашими підданими. Потрібні цілій планеті — і не якій-небудь, а тій, що входить у трійку провідних світів людства. Це ваш обов’язок, сер. Обов’язок, найвищий з усіх, що ви взяли на себе сім років тому.

Зо хвилину ми летіли мовчки. Нарешті Падма промовив:

— Не буду з вами сперечатися, містере Матусевич. Мені вистачає суперечок з донькою і міністрами. А вас я запросив супроводжувати мене не для розмов про політику. Мене цікавить, як ви поживаєте. Мушу визнати, я був дуже здивований, коли побачив вас у колишньому званні й на колишній посаді. Щось ви застрягли на службових щаблях і вище не посуваєтеся.

Я знизав плечима.

— Чому це застряг? Здається, все нормально. Адже своє нинішнє звання я отримав ніби авансом, а зараз відпрацьовую його. Погодьтеся, сер, капітан цивільної авіації, хоч він і носить чотири золоті шеврони, все-таки не рівня капітану військово-космічного флоту. Максимум, на що я заслуговував, та й то з великою натяжкою, це другий ранґ — тобто по-нашому звання командора. Просто так сталося, що Рашель примусила мене надіти батьків мундир, а ґаллійське командування вирішило з цим змиритися, розуміючи, що пониження в чині образить мене. Така ж ситуація і з посадою: я одним махом пересів з суборбітального вантажного лайнера в капітанське крісло висококласного бойового крейсера. У флоті є чимало офіцерів старших від мене і за віком, і за вислугою років, які можуть лише мріяти про таке призначення.

Імператор скептично гмикнув:

— Ви надто скромні, капітане, і явно недооцінюєте своїх здібностей. Ви не належите до числа тих „багатьох офіцерів“; ви людина неординарна, талантами вас природа не обійшла. До того ж зараз триває війна, а на війні просування по службі визначається не віком і вислугою років, а реальними бойовими заслугами. Я трохи розбираюся в нагородах, — він виразно подивився на орденські планки з лівого боку мого парадного мундира, — і бачу у вас не тільки брязкітки, які роздають усьому особовому складу з нагоди чергової перемоги. За ці сім років ви примудрилися здобути мало не всі вищі ордени та медалі планет Співдружності. Поряд із вами Арчібальд Ортеґа, дарма що носить адміральські зірки, має вигляд шмаркатого новобранця. А проте він неухильно рухається вгору, а ви залишаєтеся на місці. Як на мене, це кричуща несправедливість з боку вашого начальства.

„От дідько!“ — занепокоївся я. — „Бракувало лише, щоб він висловив своє обурення земному урядові…“

— Я не вважаю це несправедливістю, — обережно заперечив я. — І начальство тут, власне, ні до чого. Річ у тім, що я сам не прагну підвищення — ні на посаді, ні в чині.

— Он як? — здивувався Падма. — Чому? Хіба вам не хочеться командувати чимось більшим, серйознішим — важким крейсером, дредноутом чи лінкором? Або очолювати бриґаду кораблів?

— Уявіть собі, сер, не хочеться. Я цілком задоволений своєю „Зорею Свободи“. На ній я і капітан, і перший пілот, і навіґатор; я не лише командую, а й власноруч керую своїм кораблем. Це саме те, про що я завжди мріяв. А командир великого судна просто сидить собі на капітанському містку, роздає цінні вказівки і контролює дії підлеглих. Теж відповідальна робота, не заперечую, але вона не для мене.

Імператор ненадовго задумався.

— Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у віртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середніх та малих ґабаритів. На зразок тієї ж „Зорі Свободи“… Проте зараз триває війна, — наполегливо повторив він. — А на війні у солдата не питають, що йому до вподоби, а що — ні. Його спрямовують туди, де він буде кориснішим. Може, я помиляюся, але чомусь мені здається, що на посаді командира легкого крейсера ви не реалізуєте повною мірою свій величезний потенціал. Я зовсім не лещу вам, містере Матусевич, я справді так вважаю. Невже ваше начальство іншої думки?

Під його пильним, проникливим поглядом я зніяковів.