Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс

від двобою, шукати зачіпки, прохати вибачення! А як то честь воїна, заморця, чоловіка, врешті-решт! Та коли я відмовлюсь, а цього, до речі, саме й вимагають від нас жорстокі закони війни, що повелівають усім і кожному оберігати свого командира, ви ж перші й роздзвоните всій армії, що я злякався. Хіба не так?

– Жоден розсудливий солдат не зважиться ганьбити свого правителя, особливо такого віку, як ваша величність, лише за те, що той відмовився стати до бою з великим воїном у повному розквіті молодих літ, – незворушно заявив Каверзіан.

– Еге, то, по-вашому, я не лише боягуз, а ще й старенний дідуган, якому вже час у могилу лягати! – затупав ногами Міраз. – Так ось що я скажу вам, мілорди: своїми легкодухими словами ви досягли мети, прямо протилежної вашим порадам! Я приймаю виклик! Так-так, приймаю, хоча спершу й сам волів відмовитися, з вищих, зрозуміло, помислів, але тепер дам згоду. І нехай ніхто не закине мені боягузтва, бодай навіть у моїх радників від страху дрижать жижки!

– Ми благаємо вашу величність… – завів був стару пісню Каверзіан, але Міраз уже вискочив із шатра, і, коли він сповіщав Едмунду свій присуд, лорди по-змовницьки перезирнулися та нишком закихкали.

А в таборі повстанців звістка, яку приніс Едмунд, жваво передавалася з уст до уст і незабаром облетіла всіх, від малого до старого. Зчинилися небувалі веремія і гармидер, адже кожен вважав за свій обов’язок взяти хоч яку участь у майбутній події, якщо не ділом, то хоч радою. Едмунд з одним із командирів ворожого війська розмічав поле для двобою, у землю вбивалися тички, а між тичками простягалися линви. Із двох кутів ділянки, а також збоку, на одній зі сторін, як розпорядники (або, як сказали б тепер, «судді») мали стояти заморці, два інші кути й одну сторону належало зайняти розпорядникам Великого короля. Пітер саме роз’яснював Каспіану, чому той не може бути розпорядником, коли герць ведеться за його право на трон, як тут у нього з-за спини почувся розгніваний рев. Пітер здригнувся й обернувся – перед ним стояв старший із братів-ведмедів, а вигляд він мав такий, немовби його щойно розбудили.

– То що, ваша величносте, – сказав він, стримуючи позіхання, – ведмідь уже перед вами.

– Я, безперечно, дуже радий, – відповів Пітер, – але що з цього?

– Як це що? – здивувався такій нетямущості ведмідь. – Споконвічно у нас, у ведмедів, виключне право виставляти одного з нас розпорядниками лицарського турніру. І ось я тут.

– Не беріть його, – прошепотів Тиквік Пітеру, – авжеж він дуже добрий ведмідь, але в тому-то й справа! Він неодмінно засне чи, чого доброго, стане смоктати свою лапу – ой, зробить він нам ведмежу послугу, не обберемося з ним глуму.

– Нічого не вдієш, – знизав плечима Пітер, – він має цілковиту рацію, це справді ведмежий привілей. Залишається дивуватися тому, що про нього досі пам’ятають, коли стільки всього забуто…

– Ну, так, ваша величносте, – нагадав про себе бурмило.

– Що ж, – зітхнув Пітер, – це ваше право, і ніхто його у вас не відбере. Лише домовмось, що під час двобою ти аніяку лапу не ссатимеш! Це вкрай непристойно.

– Авжеж, непристойно, – вмить згодився ведмідь.

– Невже? А сам ти що робиш? – напустився на нього Тиквік.

Ведмідь, витягнувши лапу з рота, розглядав вершечки дерев, буцімто й він – не він, а Тиквік кричав бозна-кому іншому.

– Сі-і-ір, – пропищав знизу якийсь тоненький голосок.

– А, Рипічипе! – Пітер роззирнувся навсібіч, як це зробила б усяка інша людина, до якої щойно звернулася миша.

– Сір, – сказав Рипічип, коли вони нарешті зустрілися поглядом, – моє життя у вашому велінні, та є ще й моя честь! Мої люди вкрай невдоволені: у нас у загоні єдиний на всю армію сурмач, і ми слушно сподівалися, що саме нам випаде честь супроводжувати короля Едмунда з викликом, та нас навіть не сповістили про цю почесну місію! Сір, ми глибоко засмучені цією обставиною. Ось коли б ваша величність визнала за можливе обрати мене в розпорядники, то наш загін був би чимало з того втішений.

Полум’яну промову Рипічипа перервав несподіваний шум, схожий на гуркіт грому серед чистого неба – це не зовсім ґречно дозволив собі розреготатися велетень Бурелом. Та не встиг Рипічип виявити джерело рокотання, як Бурелом розважливо осікся і скривив безневинну міну.

– На превеликий наш жаль, – дуже серйозно зітхнув Пітер, – я змушений відмовитися. Уся штука в тому, що багато людей панічно бояться мишей.

– Оце нам доводилося спостерігати повсякчас, – визнав Рипічип.

– Отже, з нашого боку було б просто нечесно супроти Міраза виставляти розпорядником мишу, та ще такого грізного Миша, як ви. У Міраза у найбільш недоречний момент може здригнутись рука, можуть підсіктися коліна, хіба мало що! Ні-ні, навіть і не благайте, про це не може бути й мови!

– Ваша величність – зерцало честі, – Рипічип віддав Пітеру найграціозніший уклін, – а там, де йдеться про честь… До речі, мені здалося, наче я чув декотрий шум, який може бути розтлумачений як регіт. Попереджаю, якщо хтось із присутніх обрав об’єктом своєї дотепності мене, то я і моя шпага згодні зустрітися з ним у будь-який зручний для нього час у будь-якому зручному для цього місці.

Від такої перестороги велетень мимоволі втягнув голову в плечі, а запалу тишу перервав лише Пітер, який, остаточно все обдумавши, привселюдно оголосив: «Із нашого боку розпорядниками будуть велетень Бурелом, ведмідь Соня і кентавр Гленсторм. Двобій відбудеться о другій пообідні. Обід рівно опівдні».

– Послухай, – трохи згодом казав Пітеру Едмунд, коли вони залишилися самі, – авжеж я розумію, що ти вчинив так, як тобі підказало сумління. Ну, а як ти думаєш, чи зможеш ти перемогти його, га?

– А ось це я і збираюся дізнатися в бою, – відповів Пітер.

Розділ 14

Гарячий день

Незадовго до двох годин пополудні Тиквік і Борсук зі своїми друзями та побратимами сиділи на узліску й розглядали блискучі лави заморських воїнів, що вишикувалися на відстані двох летів стріли від них. Між двома арміями розчистили квадратний майданчик, якому і належало стати ареною для двобою двох королів. У дальніх кутах майданчика з оголеними мечами стояли лорди Каверзіан та Спесивіян, а в ближніх – велетень Бурелом та вічно заспаний гладун Соня. Попри всі перестороги він і тепер смоктав лапу і аж ніяк не відповідав урочистості нагоди. Зате, на противагу йому, Гленсторм стояв як вкопаний праворуч від арени; він лише зрідка бив заднім копитом об землю та мав куди більш статечний вигляд, аніж заморський барон, що стояв проти нього біля лівої линви. Щойно Пітер потиснув руки Едмунду і доктору й попрямував до центру майданчика. Напруга сягнула краю, як воно буває, наприклад,