Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
Але що ж трапилося з мостом? Учора був – сьогодні вже немає… А з мостом трапилося ось що. Рано-вранці, проспавши трохи, дівчата розплющили очі й побачили, що над ними стоїть Аслан.
– Сьогодні у нас буде свято, – сказав він.
Дівчатка роззирнулися. Дерева вони помітили вдалині, та їх ще можна було роздивитися: темною смугою вони прокочували до кургану. Вакх і менади, ці його палкі подружки, а також і Силен зі своїм віслюком були вже на ногах (якщо вони взагалі спали цієї ночі). Усі сміялися, розважалися й співали, дудоніли у флейти, дзвеніли у цимбали. Звідусіль до них поспішали всілякі звірі та звірята, та не ті, що говорять, а звичайні.
– Що це? Що діється, Аслане? – запитала Люсі, а в її очах також затанцювали потішні іскорки.
– А ось що, – сказав він, – нумо, сідайте мені на спину та їдьмо готувати свято.
– Ах, як здорово! – заплескала у долоні Люсі, й дівчатка поспішили задертися на його теплу золотисту спину, як колись, за давніх-давен. Аслан вирушив у путь. За ним – навскач і з перекидом, наздоганяючи та переганяючи одне одного, – Вакх і його менади; навколо них ганяли звірі та звірята, а замикав процесію Силен зі своїм віслюком.
Пройшовши трохи вперед, процесія взяла праворуч і незабаром, перебрівши через крутобокий пагорб, опинилася на березі Великої ріки саме на тому місці, де раніше був брід, а тепер простягався довжелезний кам’яний міст, яким так пишалися заморці. Усі вже були рушили до мосту, аж тут із води з’явилася величезна бородата голова, увінчана очеретом.
– Вітаю тебе, мій повелителю, – сказала голова густим голосом (голос йшов відкілясь з-під води). – Ох, тяжко мені! Звільни мене від кайданів! Позбав від оков!
– Хто ж це може бути? – запитала Сьюзан Люсі у вухо.
– А це, гадаю, і є ніхто інший, як бог Великої ріки. Та тихше!
– Вакху, – сказав Аслан, – визволь його!
«Здається, вони мають на увазі міст», – подумала Люсі. І мала рацію. Вакх і весь його сміхотливий почет, здійнявши хмару бризок, шубовснули на мілководдя. І тут почалося щось надзвичайно дивне. Зелені сильні пагони плюща, виприснувши з-під води, у лічені хвильки заплелися навколо кам’яних биків і здерлися по них до самого парапету. Це відбувалося до того швидко, що збоку здавалося, буцімто міст запалав і горить зеленим полум’ям. Просто на очах пагони проростали крізь камінь, у камені з’являлися тріщини й розколини, крізь які знов-таки паростився плющ, ще мить – і в воду посипалися дрібні камінці, міст загойдався, мов той живопліт на вітровії. І все разом із шумом та гуркотом обвалилося у водоверть.
А ще через якусь мить водоверть щезла, на річковому плесі затанцювали сонячні зайчики, а веселий гурт баламутів, пустуючи і плескочучись, побрьохав, потанцював та поплив до іншого берега.
– Ур-ра! Брід біля Беруни знов-таки став бродом! – кричали дівчатка, сидячи на спині в Аслана (цього разу вони, що називається, перетнули ріку, не замочивши ноги), а Аслан, вибравшись на другий берег, повернув до міста.
У місті на них, схоже, не чекали. Вулиці враз спорожніли, повсюди загрюкали двері та віконниці, загриміли засуви.
Перша ж будівля, до якої вони підійшли, як не дивно, виявилася школою, а точніше – школою для дівчат. Тут вони й сиділи, виховано склавши руки на партах. Волосся туго стягнуте у коси, вузькі комірці здавлюють шиї, ноги у товстих та кусючих панчохах. А сиділи вони на уроці історії. Історія за часів правління Міраза була предметом найобов’язковішим і найпрецікавішим. З одного боку, вона була нуднішою будь-якої іншої найнуднішої правдивої історії, з іншого боку, правди в ній було не більше, аніж у найнеймовірніших пригодницьких романах.
– Ґвендолен, – говорила в цей момент сувора класна дама, – якщо ти негайно не припиниш вертітися та витріщатися у вікно і не слухатимеш уважно урок (тут вона постукала указкою по столу), я буду змушена поставити тобі незадовільну оцінку з поведінки!
– Перепрошую, міс Призл, – відповіла Ґвендолен, – та річ у тому, що тут…
– Ти чула, що я сказала, Ґвендолен? – міс Призл брав нетерпець, вона ненавиділа, коли з нею сперечалися.
– Та, міс Призл… тут і справді – ЛЕВ!
– Не верзи дурниць! – не витримала міс Призл. – Що за нісенітниця! Школа й лев – речі несумісні! А за свою неподобну витівку ти, Ґвендолен, дістаєш ще одну незадовільну оцінку з поведінки! А тепер, – відновивши дисципліну, заспокоїлась міс Призл, – а тепер перейдемо до…
До чого саме хотіла перейти міс Призл так і залишилося таємницею, тому що саме цієї миті почувся грізний рик, а у вікна класної кімнати, звиваючись, уповз плющ.
Міс Призл не встигла й кліпнути очима, як зухвалий плющ, граючи всіма барвами зелені, прожогом видерся по стінах і поліз на стелю. Міс Призл перевела погляд на стелю – звідти довгими пишними гірляндами звисав плющ.
Тоді міс Призл замружилась і труснула головою, неначе відганяючи від себе страхітний кошмар. Потому вона розплющила одне око, розплющила друге і виявила, що стелі нема: замість стелі неподобний плющ звисав із якихось віт, а сама вона стояла не в класі, а в лісі, не на підлозі, а на траві, на лісовій галявині. Тут їй стало зле і, щоб не впасти, вона вчепилася за класний стіл – і це був дуже необачний вчинок, тому що на звичному місці стояв не стіл, а… пишний кущ шипшини. На щастя, міс Призл від несподіванки навіть не встигла злякатися, а навколо неї вже з’юрмилися казна-які люди дивні на вигляд і такі ж дивні у поведінці. За закоріненою звичкою міс Призл хотіла зробити їм зауваження, ба навіть розтулила рота, та… побачила ЛЕВА, заверещала і, підсмикнувши спідницю, чкурнула геть. За нею (неначе всі очікували сигналу) заверещали, підтягнули спідниці й припустили усі ці слухняні та старанні дівчатка на товстеньких ніжках – увесь клас. На галявині зосталася одна Ґвендолен.
– Ти хочеш піти з нами? – запитав Лев.
– А можна? – зраділа Ґвендолен. – Дякую, дякую вам! – вона простягнула руки двом менадам і ті закрутили її у веселому танку, допомагаючи позбутися кусючих панчіх та цупкого комірця.
За ранок вони обійшли заледве не все місто, і кругом повторювалося те саме. Коли вони наближалися, більшість людей ховалися, багато хто опісля втік, та котрісь долучилися до них, і коли вони виходили з міста, то виявилося, що їхня компанія відчутно розширилася і стала ще веселішою.
Покинувши Беруну, вони йшли лівим, тобто північним берегом Великої ріки вздовж рівно нарізаних ланів, серед яких виднілися хатини й обійстя заморських поселян. І що ж? З кожного двору до них збігалися бідолашні та нещасні свійські тварини. Старі осли з тужливими очима, що не бачили у цьому
