Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
– Ось і Каспіан, сір, – відрекомендував він юнака.
Каспіан схилив одне коліно і за лицарським звичаєм поцілував левові лапу.
– Ласкаво просимо, принце, – мовив Аслан, – чи відчуваєш ти себе гідним прийняти нарнійську корону, а з нею – і саме королівство?
Каспіан подумав і заперечно похитав головою:
– Ні, сір, я не впораюся, я всього лише хлопчик…
– Що ж, це гідна відповідь, – сказав Аслан. – Коли б ти сказав, що гідний, то це свідчило б саме про зворотне. Тому я з чистим серцем оголошую тебе королем Нарнії, лордом Кейр-Паравеля, а також імператором Самотніх островів! Відтепер і ти, і твої спадкоємці хай залишаться у цьому званні перед нами і Великим королем доти, доки триватиме твій рід! А от щодо самої коронації, то… а це ще що таке?
Пробираючись крізь натовп, до них наближалася скорботна процесія: одинадцятеро мишей, шість із яких урочисто й тужливо несли ноші розміром не більші за шкільний географічний атлас. Ноші були сплетені з ялинових гілочок, які (щоб не кололи голки) підбили м’якою травою і мохом, а на них… – ах! – ще ніхто й ніколи не бачив дружний мишачий загін таким пригніченим і немов убитим горем, як тепер! Миші (вони були заляпані брудом, а деякі навіть у крові) йшли, опустивши вуха; їхні вуса похнюпилися, а хвости тяглися по землі, – йшли вони під звуки траурного маршу, що, ковтаючи сльози, видував із сурми маленький сурмач. А на ношах мокрою жалюгідною грудочкою лежав безстрашний Рипічип, точніше, те, що від нього залишилося. Він ще дихав, але одного погляду на ноші вистачало, аби побачити, що хоробре мишеня, мабуть, і справді було радше мертве, аніж живе: вся шкурка – в жахливих синцях, лапка – розчавлена солдатським чоботом, а замість чудового хвоста – нещасний обрубок, забинтований ганчірочкою.
– Ай-ай-ай, – похитав головою Аслан, – де то там наша Люсі?
Не гаючи часу, Люсі дістала заповітну пляшечку з діаманту, але от лихо: хоча на кожну рану потрібна була одна-єдина малесенька крапелька, ран було так багато, що нічого не лишилося. Миші знову вже були зневірилися, похилили голови і тяжко зазітхали та зашморгали носами. Аж тут і почулося глибоке зітхання, і Рипічип, ніби ніде нічого, зіскочив із нош на землю. Однією лапкою він відразу ж потягнувся до ефеса своєї рапіри, а іншою – поспіхом підкрутив вуса і спробував зобразити невимушений, але від того не менш елегантний і вишуканий уклін.
– Вітаю, сі-і-ір, – пропищав він якомога голосніше. – Для нас це надзвичайна честь…
На слові «честь» він чомусь затнувся: саме на цьому слові він раптом виявив, що не має хвоста! Чи то в Люсі не вистачило чудодійного зілля, чи то вона забула про хвіст, а може бути, і саме воно, те зілля, хоча й лікувало рани, та не відрощували хвостів, але факт залишається фактом: на місці було все, аж до останньої волосинки, все – окрім хвоста! З наукової точки зору цілком зрозуміло, чому він виявив відсутність хвоста саме тоді, коли спробував уклонитися: справа в тому, що, крім усього іншого, хвіст, як вважає наука, допомагає тваринам зберігати рівновагу. Тож не дивно, що виведений із рівноваги Рипічип так розхвилювався, що, забувши про присутність коронованих і некоронованих осіб, закрутився на місці, наче його вжалила оса. Спочатку він спробував розгледіти хвіст через плече, потім зазирнув під пахву, потім знову через плече – цього разу вивернувши голову, як тільки міг. Але при цьому його самого розвернуло вбік, і тому він, звісно, нічого не побачив. Тоді Миш спробував повернути голову ще далі, хоч це і неможливо, але його знову розвернуло, і знову з тим самим успіхом. Тільки тричі обернувшись навколо себе, він нарешті усвідомив усю правду – жахливу правду!
– Я… глибоко… вражений, – нарешті вимовив він. – Я так вражений, що мені бракує слів! Я змушений просити вашу величність про поблажливість до його покірного слуги за те, що з’явився перед ним у такому непотребному вигляді… без хвоста.
– Я б сказав, що відсутність хвоста анітрохи не псує твій вигляд, малюче, – зауважив Аслан. – Без хвоста тобі навіть… гм… більше личить!
– Не втішайте мене, ваше величносте, – гірко зітхнув Рипічип, – краще допоможіть, будь ласка! Ваше величносте, – звернувся він до Люсі, – ну зробіть-но щось!
– А навіщо, власне, тобі хвіст? – поцікавився Аслан.
– Сір, – скинувся Рипічип, – без хвоста я, звичайно, зможу і їсти, і спати, і навіть віддати життя за свого короля! Але хвіст – це така річ… це честь і слава кожного мишеняти!
– Вибач, малюче, та чи не занадто високо ти ставиш свою честь? – суворо спитав Аслан. – Чи не забагато ти про неї думаєш?
– О, найвеличніший із великих королів, – насупився Рипічип, – нехай буде мені дозволено нагадати вашій величності, що ми змушені не лише постійно думати про честь і гідність, а ще й нагадувати про них іншим. А інакше… інакше мало не кожен, кому дозволяє зріст, відточуватиме на нас свою недоречну дотепність. Погодьтеся, що, при нашому і без того малому зрості, спускати з рук приниження – то вже занадто! Тут хочеш не хочеш доводиться вживати заходів, аби ніхто і думати не смів про те, щоб відпустити якийсь недоречний жарт щодо мишоловок чи сиру, або воскових свічок – а інакше насмішнику доведеться познайомитися з моєю рапірою, будь він хоч найвищий бовдур у Нарнії! – Він кинув на велетня нищівний погляд, та Бурелом навіть не зирнув у його бік, бо до нього заледве доходив смисл навіть людських розмов, не кажучи вже про мишачий писк у нього під ногами.
– Та-а-к, – протягнув Лев. – А чому це ваше військо раптом оголило шпаги? – здивувався він.
– А тому, ваше величносте, що з