Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс

– Та що ж ти таке верзеш! – не витримав король. – Хіба тобі невідомо, що чаклунка – наш найлютіший ворог! Ворог, страшніший за будь-якого Міраза!

– Коли вона комусь і ворог, – крижаним голосом мовив Нікабрик, – так це вам, людям… Ну, винищила вона якихось бобрів, ну, немає їх тепер у Нарнії, ну то й що? Зате вона і пальцем не зачепила жодного гнома, а для нас, гномів, це найголовніше. Чого нам остерігатися Білої Чаклунки!

– Але ж ви приєдналися до нас, – образився Борсук.

– Так? А ви нам що за це? У гущу бою кого посилають? Гномів. Урізати постачання кому першому? Гномам…

– Але ж це неправда, неправда, – замотав головою Трюфеліно.

– Ані добра, ані справедливості ми у вас не знайшли! Нічого, знайдемо в когось іншого! – закінчив Нікабрик.

– Зрада? – запитав Каспіан.

– А ти за меча не хапайся! – промовив Нікабрик, і в голосі його чулася неприхована погроза. – Мене не налякаєш. Вас троє, нас теж троє, тож ми ще подивимось хто кого!

– Зупиніться! Стривайте! – пролунав єдиний спокійний голос серед всієї суперечки. – Так ви, чого доброго, і до рукопашної дійдете. Чаклунка померла – про це всі легенди говорять. Як же наш Нікабрик зібрався її викликати?

Нікабрик промовчав, а за нього відповів той самий безбарвний, глухий, наче неживий, голос:

– Чаклунки не вмирають…

І знову втрутився верескливий і плаксивий голосок «бідної нещасної» бабусі, про яку всі якось забули:

– Ах, ваша добра-жаліслива-бідна-нещасна королівська величносте, не мучтесь, не побивайтеся з приводу передчасної кончини нашої дорогої Білої Пані, як ми її називаємо. Високоповажний пан доктор вирішив пожартувати над бідною, нещасною, всіма забутою старенькою. Ах, як вам не соромно, найдорожчий пане докторе, вчений пане докторе? Де ж це чувано, аби справжня чаклунка – та й померла! Чаклунка на те й чаклунка, щоб оживати кожен раз, як її кличуть назад.

– Тож викликай її скоріш! – поквапив неживий голос. – Малюй своє магічне коло, запалюй блакитне полум’я. Ми чекаємо на неї!

Слідом за тим почулася якась метушня, Борсук загарчав, доктор скрикнув, і на всю печеру, мов грім, прогримів голос Каспіана:

– Так ось у чому полягав твій задум, Нікабрику! Закликати на допомогу чари і викликати дух проклятої чаклунки! Ось навіщо тобі знадобилися нові друзі: відьма і перевертень!

Наступної миті все змішалося: звіриний рик і вереск, і крики, і прокляття, і брязкання мечів. Хлопчики і Тиквік кинулися всередину. Краєм ока Пітер помітив, як огидне сіре створіння, напівлюдина-напіввовк, стрибнуло на тендітного юнака приблизно одного віку з самим Пітером. Едмунд побачив Борсука і гнома, що каталися по підлозі, зчепившись, мов дикі кішки, а Тиквік носом мало не зіткнувся із жахливою відьмою з палаючими очима. Тиквік надовго запам’ятав цей гачкуватий ніс і випнуту нижню щелепу, цей рот, що нагадував щипці для розколювання горіхів, і цей моторошний совиний погляд, і брудні сиві патли, що звисали відьмі на очі. Відьма тримала доктора за горло і тільки клацнула на Тиквіка зубами, але промахнулася, а Тиквік змахнув мечем – і відьмина голова покотилася по підлозі. У ту ж мить зі столу впала свічка, і все поглинула темрява. Стало темно, як у льоху. У цій непроглядній пітьмі чувся лише тупіт ніг і хрипке дихання: хтось дрябався, хтось кусався, хтось махав мечем, хтось лупив у темряву кулаками, а хтось підборами. Нарешті все затихло.

– Еде, ти як там, Еде?

– Та ніби нічого, – натужно дихаючи, відгукнувся Едмунд. – Здається, я зловив цього зрадника Нікабрика. Він тут, піді мною, борсається.

– Так, та не так! – почувся чийсь сердитий голос. – Це ви мене осідлали. Злізайте-но, бо важкий, мов слоненя!

– Ох, перепрошую, Тиквіку, я ненавмисно, – вибачився Едмунд. – Усе, злажу, злажу…

– Бо-бо-бо, бу-бу-бу, – раптом забубонів та знову заборсався в темряві Тиквік, – що ж ви мені в рот черевик сунете? Він же не булка і не бублик!

– Королю Каспіане, де ви? Ви живі? – не звертаючи уваги на стогони Тиквіка, запитав Пітер.

– Живий, – почувся слабкий голос, – але хтось мене сильно вкусив.

Чиркнув сірник, і вогник освітив бліде і брудне обличчя Едмунда. Він нагнувся, понишпорив по підлозі та відшукав недогарок (ринку вже не використовували, бо скінчилася олія). Поставивши недогарок на стіл, Едмунд підпалив гніт, полум’я розгорілося, і з різних кінців печери попіднімалися люди і звірі. Шість пар очей, кліпаючи на світло, сторожко вдивлялися один в одного.

– Схоже, вороги наші полягли, – підсумував Пітер. – Ось відьма. Вона мертва, – Пітер відвів очі убік. – Ось Нікабрик. Він теж мертвий. А ось, як я розумію, перевертень. Давненько я їх не бачив. Вовча голова і людське тіло – так і завмер, як спостиг його меч, мабуть, саме перетворювався на вовка… А ви, я так розумію, і є той самий король Каспіан, про якого я скільки чув?

– Так, – відповів юнак. – Із ким маю честь розмовляти?

– Це ж сам Великий король Пітер власною персоною! – відрекомендував Пітера Тиквік.

– Благословенним будьте, ваша величносте! – вклонився Каспіан.

– І ваша величність також! – вклонився Пітер. – Ви, звичайно, розумієте, що ми тут не для того, аби захопити трон, а для того, щоб допомогти утвердитися на ньому законному королю.

– Ваше величносте! – пролунав скривджений голос за спиною у Пітера десь на рівні ліктя. Пітер обернувся. Перед ним стояв Борсук. Пітер нагнувся, обійняв його і поцілував у щетинисті щоки. І то були вам не дівчачі ніжності, а визнання королем великих заслуг Борсука.

– Спасибі тобі, о кращий серед борсуків, – сказав Пітер. – Спасибі за те, що жодного разу не засумнівався в нас.

– Ну що ви, ваше величносте, – зашарівся, якщо так можна висловитися, Борсук. – Я всього лише звір, простий звір, а ми, звірі, майже не змінюємося, тому й пам’ять у нас така довга. Справа борсуча в тому і полягає, аби берегти пам’ять минулих поколінь. Як же я міг засумніватися?

– А знаєте, – сказав Каспіан, – мені дуже шкода, що так вийшло з Нікабриком, нехай навіть він і зненавидів мене з першого погляду. Він зачерствів і знавіснів від довгих страждань і ненависті. От коли б ми відразу перемогли, він був би, звичайно ж, добрим і славним гномом… Я не знаю, чия рука завдала йому смертельний удар, і, чесно кажучи, радий цьому…

– Однак ви спливає кров’ю, – зауважив Пітер.

– Схоже, мене вкусив цей от… – Каспіан кивнув на перевертня, – з вовчою пащею.

Усі кинулися промивати і перебинтовувати рану (як відомо з народних переказів, укуси перевертнів надзвичайно небезпечні), а потім Тиквік сказав:

– Ну ось, поспішали ми до сніданку, поспішали, і нате вам!

Тиквік згадував про їжу щоразу, коли бував на волосинці від смерті, а останнім часом це траплялося досить