Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
– Дивися! – схвильовано прошепотів він. – Подивися! Що це за тінь повзе попереду?
– Це його тінь, – пояснила Люсі.
– Тепер я тобі вірю, Лу, – сказав Едмунд. – На всі сто. І як же я раніше не розгледів? А де ж він сам?
– Там, де і тінь, звичайно! Хіба ти не бачиш?
– Здається, щось майнуло, та я не можу сказати напевне. Тут таке чудне світло…
– Швидше, швидше, королю Едмунде! – почувся позаду голос Тиквіка, а ще вище, коло самого краю скелі, Пітер пробурмотів:
– Та ворушись ти, Сьюзан! Дай-но мені свою руку! Тут і немовля пройде. Годі буркотати!
За кілька хвилин усі опинилися внизу, де шумів стрімкий потік. Обережно, мов кішка, Аслан ішов через річку, переступаючи з каменя на камінь. На середині він зупинився і нагнувся, аби попити води, потім підвів голову і, труснувши мокрою гривою, знову подивився на хлопців. Тут Едмунд ще раз побачив його і навіть вигукнув: «Аслан!», та Лев рушив далі, до протилежного берега Стремінки.
– Пітере! Пітере! – перекриваючи шум води, погукав Великого короля Едмунд. – Ти бачив?
– Та нібито щось бачив! – крикнув у відповідь Пітер. – А може й ні – у місячному сяйві все що завгодно може приверзтись!
Аслан упевнено вів свій маленький загін розколиною вгору. Ця подорож була не стільки незвичайна, скільки дивовижна: ревучий потік далеко внизу, вогка та сива у місячному сяйві трава, тьмяно виблискуючі скелі, що височіли попереду, та над усім, як поводир, величний мовчазний звір, якого крізь пітьму вже бачили усі, крім, звісно, Сьюзан та гнома.
Тим часом загін підійшов до непомітної стежки, що вела вгору. Не дивно, що її важко, а точніше неможливо, було розгледіти з іншого берега. Вона ховалася серед химерних вигинів скель тонкою-тонкою звивистою стрічкою. Нині, коли яскраво світив місяць, знизу здавалося, що ця змійка чорною мерехтливою тінню повзе по сірому граніту вгору…
Люсі вже знемагала, коли хвіст і задні лапи Аслана зникли з очей. З останніх сил вона видерлася нагору вслід за ним та, відхекуючись і марно намагаючись зупинити дрижання в колінах, стала на пагорбі – тому самому пагорбі, якого подорожні намагалися дістатися з тієї хвилини, як полишили Дзеркальну затоку. Довгий положистий схил, оповитий вересом і некошеною травою, серед яких місяць деінде вихоплював сиві кругляки, сягав майже на півмилі вгору, де зникав у тіні дерев. Достатньо було лише погляду, аби впізнати це місце. То був пагорб із Кам’яним столом.
Позаду почувся дзенькіт кольчуг і важке дихання відсталих. Аслан знову ковзнув угору схилом, і всі, тепер зібравшись разом, дружно рушили за ним.
– Люсі, – раптом тихо покликала Сьюзан.
– Що?
– Тепер і я бачу Аслана. Ти не ображайся на мене, гаразд?..
– Гаразд, – так само тихо прошепотіла у відповідь Люсі.
– Я огидно вчинила не тільки з тобою, а й з іншими, і з ним також… Учора і мені здалося, що я його бачу, але я… чи то не повірила своїм очам, чи то подумала, що ми й самі виплутаємося, – загалом, я нічого не сказала іншим, і ось ми втратили цілий день, і – хто знає? – що тут трапилося за цей день! І сьогодні, коли ти нас будила, у глибині душі я ж розуміла, що ти не станеш через дрібничку всіх нас підіймати, але мені… мені соромно було зізнатися, що я, твоя старша сестра, і ось – помилялася… Що я тепер скажу йому? Як поясню?
– А може, не треба нічого пояснювати? – підказала Люсі.
Незабаром маленький загін опинився на узліссі, звідки навіть крізь нічну пітьму можна було розгледіти курган, який невідомо коли насипали над Кам’яним столом жителі Нарнії.
– Що ж це робиться? – обурено прошипів Тиквік. – Де охорона, чати, вартові? Нас повинні були гукнути ще на підході!
– Тихіше! – зашикали на нього з усіх боків, бо в цю хвилину Аслан зупинився і повернувся до дітей, чекаючи, доки вони підійдуть. На мить усі зам’ялися – їм було і радісно бачити його, і боязно від того, що вчасно не послухалися, але потім хлопці рішуче ступили крок уперед, і Люсі посунулася, даючи їм дорогу. Сьюзан і Тиквік залишилися на місці, а гном навіть якось зіщулився, увібрав голову в плечі та ще й пригнувся.
– О, Аслане, – тільки й сказав Пітер, опускаючись на одне коліно і підносячи важку лапу Лева до своїх губ, – який я радий. І як мені соромно. Я взявся вести інших, та не гідний з мене вийшов поводир…
– Любий мій сину! – привітав його Лев. Потім повернувся до Едмунда: – Ти зробив усе, що було в твоїх силах. Дякую тобі!
Потім запала важка пауза, і нарешті почулося:
– Сьюзан!
Сьюзан у відповідь не зронила ані слова, і всім здалося, ніби вона нечутно плаче.
– Підійди до мене, моя дитино, – промовив Аслан. – Ти дала волю страхам у своєму серці. Підійди ж до мене, я вдихну в тебе сміливість і відвагу. Так краще?
– Трохи, – кивнула Сьюзан.
– А тепер, – гучніше промовив Аслан, і в його голосі діти вловили знайомі нотки гарчання і помітили, як хвіст його заходив із боку в бік, – де ж цей маленький гном, відомий боєць на мечах і великий лучник? Де цей син землі, що не вірить у левів? Ану, підійди-но сюди! – Останні слова він уже прогарчав на повний голос.
– Хо-хо-ховрахи-зя-зя-зяблики, – пробелькотів блідий, як привид, Тиквік. Діти, що добре знали Аслана, розуміли, що гном йому подобається, але не дали взнаки, а гном злякався не на жарт. До цього він узагалі не бачив левів, а такого й поготів. Та він не розгубився і зробив єдиноможливе розумне – не зволікаючи, наблизився до Аслана.
Чи доводилося читачеві бачити, як кішка переносить кошеня, схопивши за шкварку? Якщо так, то читачеві легко буде уявити собі, що трапилось далі. Аслан підхопив Тиквіка за комір і злегка труснув його, від чого його обладунки загриміли і посипалися додолу, як каструлі й сковорідки у майстерні лудильника, потім – ф’юіть! – і гном злетів у повітря, перекидаючись через голову, мов акробат. Він, звичайно, був у повній безпеці, але цього не знав і геть злякався. Біля самої землі гнома підхопила м’яка лапа; його поставили на
