Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
– Ось вони й пробудилися! Чи майже пробудилися… – промурмотіла Люсі.
У нічному лісі, як ми пам’ятаємо, ні про що не можна робити висновки з цілковитою впевненістю. Зате Люсі була певна того, що вона прокинулася й навіть більше, ніж прокинулася. Усі її почуття загострилися, і вона стрімко линула поміж деревами, неначе в танці, й перестрибувала з боку в бік, аби її ненароком не зачепили її величезні партнери. Проте самі вони не надто займали її думки. Вона простувала туди, звідки її вабив любий її серцю голос.
Невдовзі вона проминула деревний танок по колу, до кінця так і не збагнувши, чи то рук, чи то віт торкалася вона у цьому незвичайному танці, і, вийшовши з переплетіння світла та тіні, потрапила на рівну, наче підстрижену галявину. Саме навколо цієї галявини і водили свій танок по колу дерева, а на галяві – о, чудо! – був він, велетенський Лев, сліпучо білий у місячному сяйві з величезною тінню позаду. Він міг здатися навіть кам’яним, коли б китиця його хвоста не посіпувалася й не била по землі.
На думку гнома, лев міг бути дружнім, а міг бути і ворожим (друге – куди з більшою вірогідністю), та Люсі такі гадки не обсідали. Вона кинулася Левові в обійми, оповила руками його шию та занурилася обличчям у густу шовковисту гриву.
– Аслане, Аслане, нарешті ти тут, – схлипувала вона з радощів.
Велетенський звір перекотився на бік, аби Люсі могла влаштуватися зручніше, а вона поклала голову йому на лапу. Тепле дихання торкнулося дівчинки, і Лев торкнувся язиком кінчика її носа. Люсі дивилася і не могла надивитися на нього.
– Радо вітаю тебе, дитинко, – промовив Лев.
– Аслане, Аслане, відтоді як ми не бачилися, ти став ще більшим і прекраснішим!
– Просто ти, дитинко, подорослішала, – відповів він.
– А мені здалося… Та ні, мені зовсім не здалося – ти на ділі став більшим!
– Річ аж ніяк не в мені, моя дитинко. Це ти з кожним роком підростаєш, і з кожним роком я здаюся тобі все більшим й більшим…
Люсі була до того щаслива, що їй ба навіть не хотілося говорити, хоча сказати необхідно було дуже багато. Тоді заговорив Аслан:
– Люсі, – сказав Він, – ми не можемо довго сидіти тут. Не забувай – у вас важлива справа, а ви й так згаяли сьогодні чимало часу.
– А знаєш чому? – вигукнула Люсі. – Я їм сказала, а мені ніхто, ніхто не повірив! Але ж я бачила тебе так чітко, а вони, вони…
Люсі не знаходила слів від обурення, аж раптом вона почула глухе ричання й побачила, як кінець левового хвоста роздратовано забарабанив по землі.
– Ой! Вибач, – зрозумівши натяк, схаменулася вона, – я аж ніяк не хотіла їх картати, я просто забулася – і все! Я більше не буду! Слово честі! Але ж я не винна, що…
Лев зазирнув їй в очі.
– Аслане, не дивися на мене так, будь ласка! Я ж не могла кинути решту й дертися на цю скелю сама! Чи могла?.. Ну гаразд, а що б я потім робила сама проти війська?.. Тобто, звичайно, не сама… а з тобою… Аслане, я зовсім заплуталася!
На це Лев нічого не відповів.
– Стривай-стривай! – Люсі зашепотіла у левове вухо, наче хтось міг її підслухати. – Я, здається, здогадуюся! Ти хочеш сказати, що якось усе обернулося б на краще? Але як?.. Аслане, ну, будь ласка, ну, скажи, що мало статися, якщо б ми…
– Знати, що мало статися?! Цього не може знати ніхто, – здивувався Лев. – Адже якщо цього не сталося, виходить, і не мало статися, дитинко моя.
– Як так!.. – оторопіла Люсі.
– Зате кожен може дізнатися, що станеться, – продовжував Лев, – і зробити це – немає нічого простішого! Спробуй піти й розбудити решту – і тоді ти дізнаєшся, що станеться наступної миті. Спробуй сказати їм, що бачила мене, що потрібно вставати і йти за мною, – і ти дізнаєшся, що станеться далі.
– Тоді мені слід так і зробити? – видихнула Люсі.
– Так, дитинко моя.
– Скажи, а інші – вони зможуть тебе побачити?
– Не відразу, проте, можливо, потім, із часом…
– Але вони мені попросту не повірять!
– Розбуди – і ти побачиш, що станеться далі.
– Ах, Аслане, Аслане, ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що бачу тебе знову, – зітхнула Люсі. – Шкода, що мені час іти, а я-то думала, що ти дозволиш мені лишитися… Я покладалася на те, що ти як рикнеш, так і розженеш усіх ворогів, як минулого разу! А то тепер усе так погано, так тяжко, так жахливо…
– Що ж, дитинко моя, ніщо не повторюється двічі. А в Нарнії всім нині тяжко, всім, а не лише тобі.
Люсі сховала обличчя у лев’ячій гриві, аби Лев ненароком не побачив, що вона ладна зарюмсати. Проте, мабуть, у самій гриві також крилася якась чародійна сила, тому що Люсі враз розхотілося плакати, більше того, вона відчула себе сильною і сміливою, як та справжня левиця. Люсі вскочила на ноги.
– Пробач, Аслане, мені мою колишню слабкість! Тепер я готова!
– Авжеж, тепер ти викопана левиця, – сказав Аслан. – Нехай же відродиться наша Нарнія! Та варто поспішати. Не можна гаяти ані хвилини.
Він підвівся і нечутно, але величною та гордою ходою попростував до танцюючих дерев, і Люсі пішла за ним, поклавши тремтячу руку йому на гриву. Дерева розступалися, даючи їм дорогу, на якісь миттєвості набуваючи людської подоби. Перед Люсі промиготіли прекрасні ликом і граційні боги й богині лісу, які схиляли свої голови та віти у привітанні перед Левом. Але коли, проминувши лісову смугу, Люсі озирнулася – позаду неї знову стояли всього лише дерева.
– Іди, дитино, – сказав їй Аслан, – а я буду на тебе тут чекати. Розбуди їх, якщо зможеш, скажи їм, що треба йти. А якщо не зможеш, тоді йди за мною одна. Час не жде.
Непросто загадати невдячніше завдання,
